Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
— Невже це ви, Андре? Ви так… змінилися…
— Постарів… — винувато посміхнувся він, думаючи про роки, що вже відлетіли й ніколи не повернуться назад.
— Ні, ні! — гаряче заперечила вона. — Ви стали іншим, зовсім не схожим на того, якого я знала колись…
— Знайомтесь, — Андрій торкнув за лікоть Павла. — Це син… Тодора.
— О, який дорослий…
— І дуже схожий на батька, — вихопилось у Віллі.
— Навіть голос схожий — промовив Манфред. — 3 приїздом, геносе…
— Привіт! О ля-ля… Я обнімаю всіх! Де тут у вас таксі?
— Не турбуйтесь, гер професор, все замовлено. В готелі «Ріц» на вас чекають номери, в кафе — сніданок, а пиво у нас на кожному кроці. — Віллі взяв із рук професора валізу. — Нумо, вільні гасконці, вперед!
— Вперед, і тільки вперед! — бризкнув заразливим сміхом Франсуа Дервіль. — Бачу, хлопчику мій, ти не забув моє гасло!
— У мене, на жаль, тільки один вихідний день, і цей день сьогодні, — сказала Марта, коли підійшли до зупинки, на якій чекав пошарпаний «фольксваген». — Ми думали їхати з вами на Перлах-Кранкенхауз, оглянути могилу… Але, мабуть, хай Віллі сам покаже вам усе, а ми з Фреді тим часом приготуємо обід і по-домашньому, як це заведено у вас, в Росії, всі разом пообідаємо у нашому садочку на Фріденштрасе. Так, мені здається, буде краще, коли ви не заперечуєте.
— Хоч і шкода, що ви так скоро нас залишаєте, але заперечень нема, — за всіх відповів Андрій.
— Тоді ми чекаємо вас на третю годину.
Марта взяла попідруч старшого брата, і вони заспішили на автобус. Віллі уклав речі гостей на багажнику і про всяк випадок прив'язав їх пасом.
— А твій коник не розвалиться, як я в нього сяду? — запитав Дервіль. Він погладшав і мало був схожий на того лікаря, якого Андрій пам'ятав ще з концтабору Дахау.
Недільний день обіцяв бути сонячним. На магістральній Швайбрюкенштрасе Андрія вразив рекламний щит: «Відвідайте Дахау! Тридцять кілометрів автопрогулянки — і ви у замку, збудованому вісімсот років тому!» І жодного слова про концтабір, про гори трупів і крематорій, про попіл, що стукає, в серце.
— Як вам це подобається, мосьє професоре?
— Не дивуйтесь. Тут хочуть, щоб люди забули про те, наше Дахау… Саме за це я не люблю Мюнхен. Хоч тут і живуть діти Вольфа, я не маю за що його любити. Мюнхен викохав Гітлера. Жодна чума, жодна пошесть ще не забирала стільки людей. Ви погляньте сюди, — професор гортав сторінки путівника по Мюнхену. — Тут нав'язливо рекламують обидві пивниці, де збиралися наці, все, що пов'язано з штурмовиками Рема і великою різнею, так ніби у Мюнхені немає нічого цікавішого.
— Чому нема, є, — сказав, посміхаючись, Віллі. — Зверніть увагу на цей брунатного кольору будинок. Його збудовано в ім'я престижу нацистської партії… А там, за рогом, була квартира фюрера, де він задушив Гелі Раубаль, свою племінницю і коханку. За невелику платню вам покажуть інтимні апартаменти Гітлера і зі смаком оповідатимуть про його сексуальні збочення. Це сьогодні найбільш ходовий товар у туристському бізнесі.
— Ні, світ ніколи не вилікується від божевілля! Ти придивляйся… Пильно придивляйся до всього, Пауль! По мюнхенських пивницях знову кричать про хрестовий похід проти червоного Сходу. Зараз вони п'ють пиво, а завтра… Завтра знову будуть Бухенвальди і Дахау, знову питимуть нашу кров! Невже все може повернути на старе — і знову курітимуть над колючим дротом димарі крематоріїв?
Павло Крайніченко ще не встиг звикнути до пасажів, якими час від часу вибухав професор Дервіль. Його трохи бентежила манера цього чоловіка висловлювати свої політичні міркування. Здавалося, не існувало перепон, здатних стримати цей гасконський темперамент.
— Ви тільки погляньте, Андре! Погляньте, що пишуть! — Дервіль гортав місцеву газету. — Таємниця австрійського озера Топліц спливла на сторінках швейцарської «Блік»! Якийсь пан Струк із Кіля продав фальшиві англійські банкноти, з тих, що були заховані на дні озера, вартістю 15, 20 і 50 фунтів, підроблені, як тут сказано, спеціалістами Гіммлера! Ну, як?!
— Я завжди цінував ваш гумор, професоре, — сказав, посміхаючись, Андрій.
По Розенгеймерштрасе, Аубер і Розен під'їхали до Перлах-Кранкенхауз. Колись цей цвинтар був на далекій околиці міста. Поруч виблискував Гахінгер Бах — очисний канал, проритий в долині невеличкої річечки. З його набережної зайшли у високу браму, увінчану католицьким хрестом.
Могили тислись одна до одної, напираючи громаддям черного мармуру на поодинокі кущики вічнозеленої жимолості. Старі дуплисті клени засипали цвинтар волотом опалого листя. Тут уже давно не ховали. Написи на хрестах і пам'ятниках свідчили, що лише війна на деякий час прочинила браму цієї тихої обителі.
— Як ми отримали вашого листа, я об'їздив уві кладовища, — розказував. Віллі. — Прізвище Крайніченко не значилось у жодній цвинтарній книзі. Почав було втрачати надію, та якось Фреді порадив звернутися до магістрату. І тільки там, у бухгалтерському звіті похованих на державний кошт, знайшов…
Вони йшли, ступаюча по хрускотливому золоту. Сонце пряжіло у верховітті й спадало їм під ноги разом з тихим летом поодинокого листя. Навколо тиша і спокій. Навіть гуркіт міста, що хлюпає у кам'яні стіни, чується тут приглушено, відсторонено. Пристрасті, якими переймаються за життя люди, здаються тут чимось дріб'язковим, непотрібним. Однак то тільки так здається. Пильне око помічає і тут протиріччя, які навіть і смерть нездатна примирити, бо все лишається у спадок живим. Ось лежить під гранітним надгробком кайзерівський генерал Гофман. Той, що мордував у вісімнадцятім повсталу Україну, а потім залив кров'ю Баварську робітничу республіку… Поруч — солдат, отруєний газами при Вердені… А далі — гітлерівський фельдмаршал Рейхенау, розбитий на Дону; і ще кілька могил з орлами, що тримають у пазурах свастику. «Не кладовище, а урок історії», —
