Серед дикунів Нової Гвінеї - Микола Миколайович Міклухо-Маклай

Я мав змогу знову відвідати берег Маклая, зустрівши дорогою до Австралії, в Батавії, корвет «Скобелєв». Дізнавшись від адмірала Копитова, що він гадає відвідати деякі острови Меланезії і, може, заїде на берег Маклая, я запропонував адміралові взяти мене з собою, бо, знаючи тубільну мову та місцеві умови островів, куди мав зайти корвет, я міг бути корисним під час плавання; а я, з свого боку, міг би знову відвідати знайомі мені місця. Мушу сказати, що берег Маклая особливо вабив мене, бо мені хотілося знати, що сталося з моїми новогвінейськими друзями. Адмірал погодився, і я, давши розпорядження, щоб мій багаж відправили в Австралію на англійському пароплаві «Chylbassa», де я їхав з Порт-Саїда[65] до Брінсбейна[66] (Квінсленд), захопив кілька потрібних речей і перебрався на корвет, що знявся другого ж ранку. Вільної каюти на корветі не було, і мені влаштували з брезентів та прапорів прекрасне приміщення під пів'ютом. Крім підвішеного офіцерського ліжка, що правило мені за постіль, стіл, стілець і крісло були поміщені в моїй тимчасовій каюті, яка була прохолодна й світла.

Зайшовши в Макассар і в Амбоїну, я попросив адмірала придбати тут одного бичка, двох телят та кіз місцевої породи, що вже акліматизувалися на Малайському архіпелазі, — на подарунок тубільцям берега Маклая. Моє бажання виконано, і до того ж казенним коштом куплено на подарунки тубільцям тих островів, куди ми мали приїхати, всякі речі, приміром: малайські паранги (великі ножі), червону бавовняну матерію, бісер, маленькі дзеркальця тощо. Крім того, я придбав багато всякого насіння, між іншим, насіння дуріану, мангустану, манго, кількох видів хлібного дерева, апельсинів, лимонів, ланзата, кофейного дерева, кількох молодих ананасів та багато насіння інших корисних рослин і овочів.

Пройшовши протоку Буру та Сайгуйен (між островами Салавати й Батанта), 12 березня ми підійшли до північного берега Нової Гвінеї. Через дощ та густі хмари, що ховали берег, і взагалі внаслідок дощової погоди адмірал вирішив не заходити в Доре, а йти просто до берега Маклая. 15 березня ми проходили повз бухту Гумбольдта на Новій Гвінеї. На острові Вулкані, що відкрився перед нами 16 березня, виявився знову діючий вулкан, як і 1877 року. 17 березня ранком, пройшовши протоку Ізумруд (між Новою Гвінеєю та островом Кар-Кар), ми помалу пройшли архіпелаг Задоволених людей близько другої години пополудні і о пів на шосту вечора кинули якір у порту Константина.

Я з'їхав на берег, на мис Обсервації, і, побачивши там кількох давніх знайомих із Гумбу, сказав їм, що буду завтра ранком у Бонгу та що для корвета треба живності: свиней, таро, бананів тощо. Боячись пропасниці, я не відважився того ж вечора рушити в інші села й повернувся на корвет.

18 березня адмірал, кілька офіцерів і я з'їхали на берег коло селища Бонгу. В супроводі тубільців, які, перебиваючи один одного, зверталися до мене, питаючи, де я житиму, коли почати будувати мені хатину тощо, — ми обійшли селище. Воно видалося мені цього разу меншим і занедбанішим, ніж 1876–1877 років. Пригадавши розміщення селища, я незабаром помітив, що аж два майданчики з довколишніми хатинами обернулися на пустир. Майданчики заросли травою, а руїни хатин кущами. На мої запитання мені пояснили, що частина тубільців, які жили в цих хатинах, вимерла, а інші виселилися. Згідно з моїми інструкціями, даними під час від'їзду 1877 року, всіх дівчат та молодиць зараз виведено, лишилося тільки кілька потворних баб. Пам'ятаючи також мої поради, тубільці прийшли не тільки без зброї, а навіть без найменших прикрас. Тому-то вигляд у них був сьогодні досить нужденний (дикуни без прикрас, патлаті, скидаються на європейців, убраних у лахміття), тим більше, що не було майже молоді. Вони пішли в Бонгу з нагоди великого «ая» та «муна», що був там; інші, мабуть, були в лісі, охороняючи жінок.

Мій давній приятель Саул розповів мені довгу історію про «тамо інгліс» (мабуть, експедиція шхуни «Dove»), потім про прихід у Гарагасі абадам Маклай (Маклаєвого брата), як вони, певно, називали Ромільї[67].

Пригадавши, що я не бачив ще Туя, я урвав розмову, спитавши про нього. «Туй муен сен» (Туй помер), — відповів Саул. Мені було дуже шкода мого давнього приятеля. Я лишив тубільців Бонгу дуже схвильованих, сказавши, що привіз їм бика, корову, цапа та кіз. Усі повторювали за мною назви цих тварин; усі хотіли бачити їх одразу ж. Я пояснив, що для привезеної худоби треба збудувати огорожу, щоб вона не розбіглася. Тубільці багато говорили, але ніхто не брався до діла. Ще раніш я переконався, що коли дати тубільцям якусь річ на загальне користування, а не одному якомусь, то це завжди буде помилкою, бо ніхто не піклуватиметься про спільну власність. Проте дати привезену худобу комусь одному або роздати по одній тварині на кілька осіб, — мені здавалося неправильним. Сказавши, що я приведу корову та кіз до заходу сонця, я пішов до того місця, де 1876–1877 років був мій дім. Прийшовши туди, я майже не впізнав місцевості. Під великими деревами, які колись оточували мій дім, скрізь росли великі кущі; тільки подекуди, зрідка, виглядали між зеленню кокосові пальми, які я колись посадив, банани та багато динних дерев. Замість широких стежок, завжди дуже чистих, навколо моєї хатини було тепер дві-три стежки, якими можна було пройти тільки з великими труднощами. Я пішов просто туди, де колись стояли обидва доми. Між кущами я знайшов шість паль, які