Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова
«Я люблю брата мого, могутнього касика Каонабо, — сказав Охеда. — І хочу, щоб брат мій прибув до двору адмірала і віце-короля якомога урочистіше».
Показавши Каонабо кайдани і наручники, кастільський дворянин пояснив дикунові, що у них на батьківщині ці ланцюги і наручники вважаються за найкращу окрасу у знатних людей. Каонабо сам з радісною усмішкою надів на себе ланцюги.
Тоді Охеда, за допомогою своїх людей, прив'язав касика на коні позад себе і пустив коня чвалом. Я гадаю, що Каонабо довелось усього сповити ланцюгами і, крім того, засунути йому в рот чопа, інакше Охеді не поздоровилося б.
Розповідають, що для Каонабо були замовлені якісь особливі наручники. Зараз касик країни Магуани мучиться, прикутий до стіни, у підземеллі пана нашого, адмірала, — закінчив Орніччо свою розповідь.
Правду кажучи, я мало співчував Каонабо у його нещасті — у мене досі починають боліти ребра, тільки-но я про нього згадую. Але думка про те, що прекрасний, гордий і допитливий Гуатукас пливе зараз у Європу у трюмі корабля, наповненому такими ж нещасними, як і він сам, боляче вразила мене.
— Гуатукаса чекає краща доля, ніж інших, — сказав я. — Він розумний, чудово розмовляє по-іспанськи, вміє читати і писати і всією своєю поведінкою відрізняється од інших дикунів, своїх співвітчизників.
— Ти називаєш цих людей дикунами? — спитав Орніччо, здивовано глянувши на мене. — Звичайно, вони дуже відрізняються від європейців. Вони добрі, простодушні і веселі. Вони не християни, вони темні язичники, бо вони не вбивають тих, хто вірить інакше. А чи чув ти їхні пісні?
Перед моїми очима постала біла дорога, що йде від дамби до будинку адмірала, і на ній юрба індіанців, що співає пісню за наказом наглядача.
— Ці пісні крають серце, — сказав я. — Я чув, як вони співали про ченця… Але, знаєш, цю пісню співають скрізь… Це жахливо!
— Так, — сказав Орніччо. — Я переклав її іспанською мовою. Але це співають не вони, а їхнє горе. Стародавні індіанські пісні. гарні і милозвучні. Зніми-но зі стіни оцю річ.
Я подав йому інструмент, що нагадує гітару з однією струною.
Він заспівав тихо, пощипуючи струни:
На березі скрізь хрести Й чути молитву ченця…
— Так, так, — сказав я, — це та сама пісня.
А я збираю Дітей і тікаю З цього клятого краю…
— Слухай приспів, — сказав він.
І я здивувався, побачивши, який гнівний вираз тінню промайнув у нього по обличчю.
Тікай: в іспанця в руках Палка з довгим вогнем; Тікай, індіанцю, тікай, Бо затопчуть тебе конем. Іспанець не хоче терпіть, В іспанців гаряча кров; Шмагає, іспанський батіг Плечі індіанців знов і знов. Глянь, як шляхи Освітлює кораблю Золото — бог християн. А я, зігнувшись, Тремчу і терплю Біль від побоїв і ран. Терпи: у руках в іспанця Палка з довгим вогнем; Терпи ж бо, індіанцю, Аж поки стопчуть конем. Іспанець не може стерпіть, В іспанців гаряча кров; Шмагає іспанський батіг Плечі індіанців знов і знов.
— Ця пісня якнайкраще може пригодитися селянинові з Валенсії або пастухові з Кастілії. Заміни лише одно-два слова і поглянь, як до ладу виходить:
Ідальго не хоче, терпіть, Дворянська гаряча кров, — Шмагає дворянський батіг Плечі мужицькі знов і знов.
Я помітив, як лютий і гіркий вираз на його обличчі раптово змінився на радісний і ніжний. Очі його так засяяли, що я мимоволі оглянувся, прослідкувавши за його поглядом.
До хижі входила Тайбоки.
Він хотів підвестися їй назустріч, але вона своїми тонкими, міцними руками знов його поклала на постіль.
— Ти кажеш «дикуни»… — сказав Орніччо. — Поглянь на цю жінку. Чи встиг ти помітити, яка вона добра, великодушна, розумна і доброзичлива?
Звичайно, я встиг це помітити.
— Вона така ж прекрасна душею,
