Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Раптом Герра стиснув мені руку.

— Молодчага! — прошепотів він. — Він перекинув через безодню ремінь або мотузку.

Ні я, ні Герра на такій відстані не могли розгледіти мотузки, але з рухів індіанця я зрозумів, що здогад солдата правильний. Ставши навколішки, дикун прикріпив щось до виступу скелі.

І потім ми всі побачили, що він, розкинувши руки, твердо ступив до безодні. Зверху нам здавалось, що він іде по повітрі.

— Стріляйте, молодці! — гукнув Тордальйо.

Але ніхто з солдатів не підкорився його наказові. Сміливість дикуна вразила серця цих людей.

Вигук Тордальйо привернув до нас увагу дона Охеди. Боже мій, вони знову сідають на коней і мчаться вгору.

Слава богу, один кінь, спіткнувшись, перекинувся назад разом з вершником, і це затримує їх на кілька хвилин.

— Стріляйте! — гукає офіцер Тордальйо і, вихопивши аркебузу у солдата, прицілюється сам. Але рушниця не лицарська зброя, офіцер ліпше володіє мечем або шпагою. І куля не займає індіанця.

Широко розкинувши руки, він, похитуючись, іде по мотузці.

Тордальйо знову заряджає аркебузу і готується вистрілити ще раз.

— Змилуйся, боже, — чую я позаду чийсь вигук. — Зупиніться, синьйор Тордальйо.

Я обертаюсь і бачу, Хуана Росу. Він смертельно блідий, губи його тремтять.

— Не стріляйте, — гукаю тоді і я, — пожалійте цього хороброго дикуна.

Офіцер наводить рушницю на голову сміливця.

— Свята діво! — скрикує Хуан Роса. — Не стріляйте, це не індіанець, це наш друг Ор-ніччо!..

Боже, ну звичайно, це він! Як же я не здогадався про це раніше! Мене ввів в оману його індіанський одяг. Але хіба не так само переходив він по канату, перекинутому з «Ніньї» на «Санта-Марію»?

Захистивши від сонця очі, я вдивляюсь у темну постать. Ну звичайно, це він, це Орніччо.

Тордальйо заряджає аркебузу і ще раз наводить її вниз. Я кидаюсь до офіцера і вихоплюю в нього рушницю. Гаряче дуло обпікає мені руки.

Там унизу людина вже, перебравшись через безодню, перерізає мотуз. Слава богу, вона врятована! Тепер їй лишається піднятися в гори — безодня захистить її від переслідувачів.

Над гребенем перевалу появляються змилені морди коней, і через хвилину розпалені вершники Охеди виїжджають на дорогу.

Алонсо Охеда з піднятим мечем поспішає до краю безодні.

— Орніччо, тікай! — гукаю я. — Тікай, тікай, Орніччо!

Але що це? Він і не думає про втечу. Прикріпивши мотузку, він один її кінець спускає в прірву.

Підбадьорений присутністю Охеди, Тордальйо знову бере у солдата аркебузу.

Людина на гребені скелі, впираючись ногами в землю, швидко-швидко перебирає руками.

Внизу на мотузці повисає темна постать. Це жінка, я бачу її розпущені коси. Вона піднімається все вище і вище. Ось вона схоплюється за гребінь скелі, і Орніччо допомагає їй видертися.

Тордальйо стає на одно коліно, він цілиться, прижмуривши око.

Але він не один. Четверо дворян Охеди, спішившись, стають позад нього. А ті двоє на скелі немов і не бачать загрожуючої їм небезпеки. Вони знову спускають мотузку у прірву.

Несподівано я чую дикий крик. Це Роса з піною на губах б'ється в руках солдатів, які його тримають. Не знісши жахливого видовища, він, заплющивши очі, ринувся було у безодню, але товариші утримали його.

— Вбивці, — гукає він, — прокляті! Іспанці, чого ви дивитесь, тут убивають жінок!

— Киньте зброю! — раптом чую я дзвінкий голос і не вірю своїм очам: випрямившись у сідлі, величний і помолоділий, адмірал в'їжджає в юрбу солдатів.

— Дайте спокій тим людям, — каже він, повернувшись до Охеди. — Це індіанці Веєчіо. Вони не брали участі у битві ста касиків. А на вас, офіцере Тордальйо, за самовільні дії я накладаю десять діб арешту.

Солдати Охеди відступають, бурмочучи лайку. В останню мить, коли ми готуємося рушити далі в дорогу, я помічаю, що один з солдатів загону передає лицарю Охеді аркебузу. Я кидаюсь до нього, куля обпалює мені щоку, але я виразно бачу, як на протилежному боці безодні Орніччо, похитнувшись, хапається за груди і потім повільно падає на руки жінки, яка підхоплює його.

Ось за яких обставин бог дав мені змогу побачитися з Орніччо.

На шостий день дороги я добрався до залишеного села. Губи мої пересохли від спраги, і мені ніде було заховатися від сонця. Всі оселі були зруйновані.

На околиці села я помітив напіврозвалену хижу. Одна стіна її була пробита і обвалилась, але дах був неушкоджений, і я ступив під її благодатну тінь.

Ось уже біля місяця, попрощавшись з паном, я тиняюсь по цій країні і бачу лише згарища та руїни. Адмірал, прощаючись, умовляв мене не вирушати одному в дорогу, але індіанці, що понесли тіло Орніччо, подались у гори. І як я міг не піти за ними? Адміралові побоювання, проте, не збулися: ніхто не зупиняв мене в дорозі, і я вже давно втратив надію побачити десь хоч одну живу істоту.

Тому, коли при моїй появі дві темні постаті сахнулися від мене вглиб хижі, я сам здригнувся з несподіванки.

Старий сивий індіанець одразу підняв над головою тремтячі руки. До такого жесту місцевих мешканців привчили солдати Охеди. Це повинно було означати, що індіанець — мирний і не підніме зброї проти білого.

Маленький голий індіанський