Таємниця двох океанів - Григорій Борисович Адамов
Група з чотирьох чоловік мчала на схід. Екскурсія проходила без того пожвавлення, веселого азарту, сміху й жартів, якими завжди супроводжувалися раніше подібні наукові вилазки з підводного човна. Навіть життєрадісний Павлик мовчки працював біля дна, обмежуючись короткими репліками та діловими питаннями. Горєлов відчув якусь особливу атмосферу стриманості, навіть деякої холодності, яка оточувала його цього разу. Він тривожно насторожився, не припиняючи однак зовні виявляти своє задоволення від прогулянки й радість від вдалих знахідок. В міру того, як минав час, він все більше захоплювався полюванням, головним чином за рибами, весело ганяючись за ними і віддаляючись нерідко то вперед, то назад, то вгору на таку віддаль, що супутники випускали його з очей і зоологові доводилось нагадувати йому про необхідність додержувати строю.
— Та ви подивилися б, Арсене Давидовичу, який чудовий екземпляр Стоміаса потрапив мені до рук! Без довгого придатка під нижньою щелепою!
— От як! Цікаво, звичайно, — стримано відповів зоолог. — Проте прошу вас не відпливати далеко. Будьте спокійні.
Але Горєлов так захоплювався переслідуванням риб, що раз у раз зникав у підводній пітьмі, іноді на довгий час. Це, певно, настільки турбувало зоолога, що він, нарешті, підплив до Цоя і, не включаючи телефону, а притиснувшись своїм шоломом до його шолома, сказав:
— Коли побачиш, Цой, що він далеко запливе, пливи за ним…
Голос зоолога глухо звучав під шоломом Цоя. Цой коротко відповів:
— Гаразд, Арсене Давидовичу.
В міру наближення до підводного хребта все частіше почали траплятися горби, ували, похилі височини, які іноді стрімко обривалися з того чи іншого боку.
Незабаром один з горбів опинився між Цоєм і Горєловим.
— Ах, хай йому чорт! — крикнув раптом Горєлов. — Що за краса! Ну й риба! Просто немов для свята ілюмінована!
Ніякої риби перед Горєловим не було, але, заховавшись за горбом, він погасив ліхтар, зупинив гвинт і опустився на схил, продовжуючи розмовляти:
— Промах!.. Ну ні, красеню, не втечеш… Зник!.. Погасив вогні, негідник! Який жаль! Тепер не найдеш, звичайно… Можете й ви пожалкувати, Арсене Давидовичу! Зовсім невідома риба. Абсолютно кругла, з чотирма рядами блакитних і червоних вогників.
— Ну, нічого не поробиш, Федоре Михайловичу, — відповів було зоолог. — Повертайтесь…
— Ах, знову з'явилася! — радісно перебив його Горєлов, не зрушуючи з місця. — Тепер не випущу! Я до цього спритника з погашеним ліхтарем підпливу. Подивимося…
Він побачив блакитний вогник, який швидко нісся до горба і все більше розгорявся. Незабаром внизу, під собою, він розпізнав постать людини, яка зигзагами, на десяти десятих ходу, обпливала простір біля горба.
Горєлов наповнив свій повітряний мішок і відразу зііявся на двісті метрів над вершиною горба. Включивши ліхтар і запустивши гвинт, він ринувся на схід, час від часу вимовляючи задиханим голосом:
— Подивимося… не втечеш… Викручуєшся, чорте?.. Не допоможе, не допоможе… Ага! От диявол барвистий! Вислизнув!
— Та киньте, Федоре Михайловичу… Будьте ж спокійні! — волав зоолог з турботою в голосі.
Але Горєлов перебив його:
— Зараз, Арсене Давидовичу… Зараз… Просто біля рук крутиться.
Показалася висока стрімка стіна. Горєлов спливав поруч неї, піднімаючись все вище й вище над рівнем дна. На висоті близько двох тисяч метрів відкрилася ущелина із спадистими боками, вкритими скелями та уламками, які давно втратили під товстим шаром мулу свої гострі кути й грані. Горєлов наблизився до однієї з цих скель, найбільшої, і зник за нею.
— Де ж ви, Федоре Михайловичу? — долинув у цей момент до Горєлова тривожний голос зоолога. — Ми чекаємо біля горба, який роз'єднав вас з Цоєм.
— Пливу назад, Арсене Давидовичу, — відповів Горєлов.
Він швидко вийняв з екскурсійного мішка чотирикутний ящичок, установив його на одному з плоских уламків, прикріпив зігнуті спиці, натягнув між ними тонку дротину і з'єднав її з кнопкою для електричної рукавиці. Протягом всіх цих маніпуляцій Горєлов продовжував з перервами говорити:
— Пливу прямо на норд… Я, здається, відплив од горба на зюйд… Зараз приєднаюсь до вас, Арсене Давидовичу. Тисячу разів прошу пробачення за затримку. Мисливська жилка розгорілася. Горба щось не видно… А повинен був би вже з'явитися… Що за оказія! Доведеться вам пеленгувати мені, Арсене Давидовичу…
— Казав же я вам, Федоре Михайловичу, зберігайте рівновагу! — з досадою відповів зоолог. — Ваша глибина?
— Три тисячі двісті десять метрів від поверхні моря, — винувато відповів Горєлов і виключив усі телефони.
Після цього він натис кнопку на боковій стінці ящика. Частина передньої стінки відкинулася, на ній відкрилися ряди кнопок, загорілося вузеньке віконце на верху ящичка, за віконцем повільно поповзла паперова стрічка. З-під металевих пальців Горєлова понеслися в простір сигнали:
«ЕЦІТ… ЕЦІТ… Говорить ІНА2… Відповідай, ЕЦІТ… ЕЦІТ… ЕЦІТ… Говорить ІНА2…»
Повідомлення тривало хвилин десять. Горєлов припинив працювати пальцями й почав уважно стежити за паперовою стрічкою, яка розгорталася за віконцем апарата. На стрічці потяглася ниточка крапок і тире. Горєлов змінився на обличчі, на ньому відбивалися то переляк, то обурення. Раптом він схопився і закричав задиханим голосом:
— Це вже не інформація! Я не зобов'язаний! Це… це вже занадто!..
Згадавши, що його ніхто не чує, він опустився перед апаратом і, чіпляючись неслухняними пальцями за клавіші, почав вибивати відповідь. Знову потяглася ниточка крапочок і тире. Пальці вибивали тепер уже боязко й непевно. Потім за віконцем з'явилася ниточка — коротка, наче команда, — і
