Том 8 - Леся Українка

Рівняючи до «Вільгельма Телля», ні «Розбійники» та «Змова Фіеско» самого Шіллера, ні «Гетц фон Берліхін-ген» та «Егмонт» Гете не дають нічого нового розвиткові соціальної драми, хоч, рівняючи до інших драм того часу, їх найскоріше можна зачислити до сеї категорії. Віктор Гюго був єдиним романтиком, що зробив у своїм «Кромвелі» поважну спробу створити соціальну драму, але надмірне (і свідоме) наслідування Шекспіра, не стільки в сильнішім, скільки в слабшім з усього того, що він появпв, зробило форму сії драми вимушеною й неживою, а надмірний вплив ідей Карлейля * надав їй тенденцію, дуже некорисну, власне, для драми маси, бо ся тенденція знов-таки зводила масу на роль більш чи менш пасивного грунту для славутних і єдино спасенних вчинків героїв. Інші драми на соціальні теми Віктора Гюго і його школи, хоч і вдатніші по формі, змістом і тенденцією ще далі відступають від ідеалу соціальної драми, ніж «Кромвель».

Взагалі романтична драма досить часто зачіпала тему боротьби особи проти окола, тільки при тому освічувала розмаїто саму особу, тим часом около, якщо воно складалося з юрби, виставляла якоюсь темною, одноманітною, часами химерною стихією з незрозумілими^ безладними і несвідомими прибоями, відбоями і течіями, що здебільшого лишають по собі брудну піну на місці зруйнованих дикою силою гордих скель. Часом на поверхні сплескували де-не-де ясні хвилі неначе іншої води з якоїсь невідомої глибини і знову зникали,— се були силуети людей з народу, але не з юрби. Терміни «народ» і «юрба» часом вживались як синоніми, часом як різні відтінки, часом навіть як противулеглість — довільно і без виразного пояснення сих слів. Ніхто не завдав собі праці дослідити джерел темних і ясних течій, законів прибоїв і одбоїв, бо література не так давно признала і саме існування їх і виявляла яко занадто безпосереднє враження.

Побутова драма і комедія (drame du milieu) теж не виробилася в соціальну драму, бо зображала більше форми суспільного життя, ніж його зміст, обмежуючись переважно в одній якійсь групі, і нарешті звелася на так звану народну п’єсу (piece populaire). Ся народна п’єса процвітає тепер на всіх третьорядних сценах Західної Європи. Єсть то сумішка етнографії й маскараду, мелодрами і фарсу, здебільшого зовсім позбавлена артизму, вимірена тільки на дешевий ефект. Та народна п’єса в найліпшому разі не має жодної тенденції, а до їдеї вона не здіймається ніколи.

Був, правда, такий драматург, що зробив досить вдатну пробу підвести з упадку народну п’єсу; се недавно помер-ший австрійський письменник Анценгрубер. В основу кожного його твору завжди заложена якась поважна ідея, часом бойова тенденція, якась «злоба дня». Його діячі — се не ляльки, що танцюють, співають і викривляються, а тонко похоплені силуети народних типів; правда, тільки силуети, а не повні, рельєфні постаті. Він пильно уникав шаржу та двозначного жарту, хоч був далеко не вільний від мелодрами і все-таки водевіля. Так, в одній його п’єсі — «Das vierte Gebot» (колись дуже знаменитій, та й тепер ще не прийнятій на сцені), де виставлений антагонізм середньої буржуазії з ремісниками, мелодраму видко навіть в зверхніх способах — в патетичні хвилини, наприклад, в тюрмі перед стратою героя грає музика. Ся мелодраматичність заважає навіть розвиткові головного мотиву п’єси — класового антагонізму, справляючи дра-* му на боротьбу закоханої пари (ремісниці й молодого буржуа) з деспотизмом родичів. Тим способом драма зводиться, нарешті, да такої тези: родичів слід слухати не в усьому і не до краю. Для сеї тези й вся драма названа «Четверта заповідь». В другій, не менш популярній п’єсі Анцен-грубера «G’wissenswurm» ми бачимо чисто водевільну довільність в ситуаціях і надужиття тірольських пісень. Тут найчорніші характери раптом, немов чарами, перероджуються в найясніші під впливом веселої селяночки Лізи Гер-ляхівни (Herlacherlies), що найбільше принаджує до себе тірольськими піснями. Тим часом мотив п’єси знов-таки поважний — відносини заможних с^лян до убогих і до наймитів, себто антагонізм межи суспільними верствами, що становить підвалину новітньої соціальної драми. Ан-ценгрубер був цілком народний письменник, не тільки тим, що знав життя народної маси, але й тим, що знав народний смак і вмів йому догоджати. Тільки часом, на жаль, се вадило артизмові й правді.

Другий письменник, що теж стоїть вище від загалу постачників «п’єс для народу», австрійський драматург Бар (Bahr), ще менший артист, ніж Анценгрубер. Бар, властиво, публіцист, тільки він надає своїм передовицям драматичну форму. Його п’єси часом мають собі гучну, але завжди хвилеву славу і не тримаються довго на сцені з тої самої причини, з якої й передовиці хутко зникають зо стола навіть прихильних читачів...

ПРИМІТКИ

До восьмого тому Зібрання творів у дванадцяти томах увійшли літературно-критичні та публіцистичні статті Лесі Українки.

У галузі критики та публіцистики поетеса активно виступала порівняно недовго — з середини 90-х років XIX ст. до 1906 р. Більшість її літературно-критичних розвідок написана спеціально для демократичного петербурзького журналу «Жизнь», з яким вона тісно співпрацювала у 1900—1901 pp.

За життя поетеси були надруковані, крім кількох заміток інформативного характеру, лише дві публіцистичні статті («Безпардонний» патріотизм», «Не так тії вороги, як добрії люди») та п’ять літературно-критичних («Два направлення в новейшей ита-льянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Но-вые перспективы и старые тени», «Заметки о новейшей польской литературе», «Утопія в белетристиці»).

Низка статей з різних причин за життя Лесі Українки в друк не попала. Автографи деяких з них збереглися в архіві поетеси, а кілька статей, надісланих у різні періодичні видання, загубилося. Зокрема до цього часу не знайдені автографи розвідок про Марію Конопніцьку, народницький напрям у німецькій літературі, Зовсім недавно в архіві журналу «Жизнь» виявлено статтю про драму Г. Гауптмана «Михаель Крамер».

Чимало праць Лесі Українки залишилось незакінченими.

У томі подаються всі важливіші статті Лесі Українки, в тому числі і незавершені, а також інші їх редакції.

Статті в межах кожного розділу розташовані в хронологічному порядку і подаються за прижиттєвими публікаціями, а не-друковані — за автографами. Деякі статті мають по два джерела тексту («Малорусские писатели на Буковине», «Утопія в белетристиці», «Новейшая общественная драма», «Замітки з приводу статті «Політика і етика»). У тих випадках, коли між ними б суттєві відмінності, що дають підставу говорити про існування двох редакцій, первісний текст друкується у розділі «Інші редакції».

Авторські виноски під текстом подаються без застережень, переклад іноземних слів та виразів, що належить упоряднику,— з ремаркою «Ред.».

Місця,