Том 8 - Леся Українка
На цьому кінчаю свою бесіду, дозволю собі тільки додати, що хоч би як хто відносився до етнографічних та історичних теорій про українську національність, але якщо йому цікаво бачити життя усеї української нації в широкому змалюванні і розмаїтому освітленні, то він повинен бажати цьому народові чи племені, «языку» чи «наречию» — багатої і нормально розвитої літератури!
ЄВРОПЕЙСЬКА СОЦІАЛЬНА ДРАМА В КІНЦІ XIX ст.
(Критичний огляд)
Що найбільше може збудити оптимістичні думки у літературного переглядача, то се новітня драма. В сій власне обладі література «кінця віку» промовила справді нове слово, пробила нову стежку «в містичнім гаю» літературних форм. В кінці XIX століття роман кінчав уже втомлено шлях, так бадьоро початий в початку століття; поезія розпачливо побивалась, бажаючи змінити старі та давні теми в «нові, новітні, найновітніші»; новела почала тратити свіжість барв,— але саме тоді драма розбила, нарешті, кайдани мертвої рутини, що то від них так довго та одважно намагався визволити її єдиний в своїм роді, але нерівний та негармонійний талан «північного лицаря» Ібсена. Хоч і був Ібсен завжди новатором в ідеях, а при тім любив виключно драматичну форму, а все-таки не міг до кінця визволитись від роману, філософського трактату або моралізуючої проповіді. При його драмах здебільшого читач мусить забути, що діється на сцені, а зосередити увагу на тому, що там говориться. Сим я не маю сказати, ніби в драмах Ібсена нема події, а тільки, що подія в них часто дуже незалежна від діалогу, отак як в старосвітських операх лібретто було незалежним від музики.
Слідом за Ібсеном кинулись у широке море до нових світів Б’єрнстьєрн, Гарборг *, Стріндберг і ціла плеяда північних письменників, що так часто були порівнювані до вікінгів; порівняння се досить доладне, тільки ж неповне, бо то вікінги в убраннях протестантських пасторів, почуваючі себе недавно «наверненими» християнами, з дивним поєднанням прозелітства та авантюризму,— те поєднання даремне силкувались перейняти інші люди, що не вдалися вікінгами і не були навернені в протестантство.
Єсть переказ, ніби вікінги перші відкрили колись Америку, ще задовго перед Колумбом, але — Колумб таки вдруге відкрив її, немов цілком невідому країну, бо всі відкриття та славетні вчинки вікінгів фатально зоставались якимсь невжитком для решти людей. Так і тепер, незалежно від блискучих відкриттів нових вікінгів, Гауптман та Метерлінк подались шукати «найкоротшого шляху до Індії», один через неозорий океан психології та соціальних проблем, а другий через туманом вкрите море містики та легенди, і Гауптман відкрив у своїх «Ткачах» драму юрби, а Метерлінк у своїх «Сліпцях» драму настрою. Хоч обидва драматурги не вміли самі до кінця ско-ристати з свого відкриття (і в сьому подібні вони до Ко-лумба!), хоч їх наслідувачі здебільшого не талановитіші й не оригінальніші від даремне славного Америго Веспуч-чі, та все-таки нова країна відкрита, а з нею вкупі і нове широке поле для праці.
Характеристика обох сил нових напрямів у драмі була б заширокою темою для огляду, що мусить бути стислим, отже, обмежуюся нарисом тільки одного, досі найпродуктивнішого напряму, а власне, соціальної драми в новітньому значенні сього слова, себто драми маси, драми боротьби різних суспільних груп межи собою.
Запевне, елементи такої драми можна дослідити і в літературі давніших часів, надто в комедії. Натяки на суспільну боротьбу ми бачимо в Арістофана *, далі в середньовічних містеріях, власне в світській їх частині — інтермедіях та інтерлюдіях, звідки пішов так званий народний театр маріонетковий; в сьому народному театрі відбилися, хоч і в уривчастій та потворній формі, історичні антагонізми, політичні, національні, суспільні. В комедії Мольєра та Бомарше велика драма боротьби аристократії з буржуазією вилилась у таку веселу, анекдотичну форму, що, як відомо, самі виконавці (вони ж і моделі для типів) довго не розуміли того, що вони, властиве, грали трагедію. Маса, хоч би яко стереотипний «народ» драми XIX в., сливе не з’являлась в театрі з того часу, як зник зо сцени класичний хор. Правда, ми бачимо її в драмах Шекспірових («Коріолан», «Юлій Цезар», хроніки), але вона виступає там епізодично, грає підрядну роль яко грунт для головних героїв, хоч усе-таки робить поступ в порівнянні з грецьким хором, бо виступає вже не одно-литим натовпом, що промовляє унісоном монологи, а збором виразних індивідуальностей, тільки все ж їй від-межено дуже незначне і несамостійне місце, надто коли взяти на увагу те, що такі теми, як «Коріолан» або «Король Джон», власне, дають великий простір для утворення масової драми. Але роль, одведена юрбі в драмі XVII і XVIII вв., зовсім відповідає тодішнім поглядам на народ як на більш чи менш пасивний матеріал для різних політичних комбінацій «сильних світу сього». Демократична ідея шукала осліп дороги й брала собі в поводарі інші ідеї, згідні з нею припадково, та й то ще не завжди, як-от ідеї національної незалежності, автономії провінцій, волі віри й т. ін.
Цілком поважне трактування маси яко значного драматичного чинника ми вперше зустрічаємо у Шіллера. Коли в «Таборі Валленштейна», в сьому живому жанровому образі важкенького фламандського стилю, ми бачимо юрбу тільки яко пролог, яко тло для дальших подій героїв, то в драмі «Вільгельм Телль» вона займає таке велике місце, що постать героя дрібніє й никне проти неї. Але се виключна, надзвичайна юрба, вся з героїв, що вимовляють найвищі почуття найвищим стилем. І все-таки вона не самостійна. Як народна фантазія не могла припустити, аби швейцарський люд міг визволитись з-під ярма сам, і через те надала йому героя-рятівника, так і Шіллер примусив свою героїчну юрбу бездіяльно чекати, поки їй подасть гасло до визволу припадком відзначений герой. Телль справді не ватаг, не організатор (він навіть не брав участі в установі спілки трьох кантонів), тільки влучний стрілець, а головне, відзначений перстом драматурговим обранець.
У всякім разі, се не марний припадок, що, власне, в такій драмі, де найвиразніше стала демократична ідея, юрба вперше була поставлена на першім плані та навіть ідеалізована; та не припадок і те, що роль тої
