Фауст - Йоганн Вольфганг Гете
Але з умовою — нічого не ділить;
Хоч як побільшите ви згодом дар монарший,
Усе те в спадщину хай син дістане старший.
Канцлер
Я на пергамені спишу оцей устав,
Щоб він імперії благим законом став;
Хай канцелярія тоді печать приліпить
І підпис твій святий усе навіки скріпить.
Цісар
Тепер ідіть собі й міркуйте в самоті
Про цей великий день, єдиний у житті.
Світські князі виходять.
Духовний
(залишається і промовляє патетично)
Твій канцлер геть пішов, єпископ тут
лишився,
Пересторогу дать володарю рішився,
Уболіваючи по-батьківськи за ним.
Цісар
У цей веселий час чи можна буть сумним?
Архієпископ
Вбачати мушу я зі скрухою гіркою
Помазану главу в союзі з сатаною!
Хоч ти й посів престол, на тому не кінець.
Чи прийме те Господь і папа, наш отець?
Коли про ці діла Петрів намісник взнає,
Він царство грішнеє святим огнем скарає,
Бо в ньому ти збудив іще в ту пору гнів,
Коли в вінчання день чарівника звільнив.
З твого вінця упав найперший промінь ласки
На кляту голову не з Божої указки.
Покайся ж хоч тепер і не гніви святинь,
З добра неправого посильну лепту кинь.
Оддай ті пагорби, де твій намет пишався,
Де з злими духами блюзнірськи ти єднався,
Де слухав ти словес лихого князя лжі,
Ти монастир святий побожно заложи;
Ліси навколишні, що ген у далі мріють,
Гірські пасовиська, що буйно зеленіють,
Озера рибнії, і ріки, і струмки,
Що у долину мчать, ізвивисті й шумкі,
Й долину всю даруй обителі священній,
За щире каяття сподобишся прощення.
Цісар
За ці тяжкі гріхи я й сам себе виню.
Постав же сам, як знай, границі наданню.
Архієпископ
На місці, де тебе уведено в спокусу,
Вели спорудити храм Господу Ісусу.[111]
Вже бачу духом я — угору мур росте,
Промінно світиться убранство золоте,
Встає олтар і неф, вивершуються хори,
І хрест зове мирян до віри і покори.
Благочестивий люд прямує в Божий дім,
Бо перший дзвін загув, як благовісний грім,
З дзвіниці гострої, що в небо гінко рветься, —
І грішник, молячись, людиною стається.
У день освячення — то буде втіха нам! —
Вшануй присутністю своєю новий храм.
Цісар
Нехай же здійсняться ці намисли натхненні
Во славу Господу, мені на розгрішення;
Діяння те мій дух угору піднесе.
Архієпископ
Як канцлер, я б хотів оформити це все.
Цісар
Виписуй грамоту на займища церковні,
Я підпишу її в одраді молитовній.
Архієпископ
(пішов був уже, при виході обертається)
Та дай церковникам довічний привілей
На всякі податі й відбутки від людей:
Щоб храм оздобити велично, благоліпно,
Чимало буде нам коштовностей потрібно.
А щоб на пустоші воздвигнуть храм скоріш,
Ти частку здобичі віддати нам велиш.
Та ще розпорядись, щоб люди приставляли
Нам камінь, дерево та й інші матер'яли,
А ми з амвону їх, як треба, навчимо,
Благословення їм на ревний труд дамо.
(Виходить).
Цісар
Таких тяжких гріхів я не робив ще зроду,
Оті кудесники ввели мене у шкоду.
Архієпископ
(ще раз повертається, низенько вклоняється)
Ти берег моря дав єретику тому,
Погрожує од нас анафема йому,
Як не одпишеш ти і звідти на святиню
Усі повинності, і чинш, і десятину.
Цісар
(прикро)
Але ж бо землю ту ще море покрива.
Архієпископ
То почекаємо, аби були права;
Да не промовиться владичне слово всує.
(Виходить).
Цісар
(сам)
Як так чинитиму — все царство роздарую.
Дія п'ята
Відкрита місцевість
Мандрівник
Ось він, тінявий, привітний
Холодок од лип старих…
По мандрівці довголітній
Знов потрапив я до них!
Ось хатина та гостинна,
Що скитальця прийняла,
Як його на цю містину
Вергла з моря хвиля зла.
Де ж господар, господиня,
Люди щирі, помічні?
Чи ж моє благословіння
їм продовжує ще дні?
Чи ж у всьому мають вдачу,
Чи живуть в теплі, в добрі?
Чи побачу, чи віддячу?
Вже й тоді були старі…
Бавкіда
(древня бабуся)
Тихше, тихше, гостю милий!
Цить! Дідуня не збуди!
Довгий сон старому сили
На короткі дасть труди!
Мандрівник
Ой, це ж ти, бабусю люба,
Що з дружиною колись
Вдвох мене од смерті-згуби
Рятувати піднялись!..
Ти, Бавкідо, одходила
Потопельника тоді…
Увіходить дід.
Філемон! Ти скарб мій сміло
Видер з пащі злій воді!
Вздрів ваш вогник я в тумані,
Вчув ваш дзвоник крізь борвій…
Вам завдячую, кохані,
Тільки вам, рятунок свій.
Хай же ще раз подивлюся
Я на хвиль морських розмай;
Поклонюся, помолюся —
Серце повне через край!
(Іде вперед по дюні).
Філемон[112]
(до Бавкіди)
Приготуй вечерю живо;
Подаси в садочок нам…
Він же хай дивує диву,
Хай чудує чудесам.
(Стоячи побіч подорожнього).
Подивися: там, де хвилі
Грізно били з краю в край,
Там сади вже посадили,
Нарядили справжній рай.
Не під силу вже старому
Рятівниче ремесло…
Але що мені по тому —
Море далі одійшло.
Пан умілий, челядь сміла
Рили рів, гатили гать;
Де царила моря сила,
Стали люди панувать.
Глянь — навкруг сади, городи,
Ниви, села, хутори…
Та ходімо до господи,
Сонце вже надвечори.
Мерехтливо мріє далеч —
То вітрила майорять,
Поспішають в гавань на ніч,
Як пташки в гніздо летять.
Море синьою стягою
Ледве мріється здаля,
Де не глянь, перед тобою
Скрізь видніється жилля.
В садку
При вечері утрьох.
Бавкіда
(до мандрівника)
Чом сидиш, мовчиш думливо?
Чом нічого не їси?
Філемон
Хоче знати він про диво,
Ти ж йому розповіси?
Бавкіда
Диво дивне, що й казати,
Я не стямлюся й сама,
Та якесь химерувате —
Знать, добра у нім нема.
Філемон
Ні ж бо! Цісар в займанщину
Берег цей оддав йому,
І герольд на всю країну
Просурмив про це в сурму.
Де взялись на узбережжі
Зразу шатра, курені,
Далі замок, мури, вежі
І сади кругом рясні.
Бавкіда
Вдень, бувало, дарма праця,
Як ті люди не пихтять;
А вночі вогні іскряться,
Вранці
