Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Як стогне муж її, немов несе тягар, І помсти прагнула вся плоть її незрима. Коли в її раби вродилося дитя, Їх виставили геть — в жахну пустелю з дому, Та гнаних врятував Господь од умертя. Постав новий народ з гріховного розлому, І війни почались, і перейшло в судому Всієї людськості помстливе почуття.

2003

3 Як Бог порахував злочинців у Содомі, І знищив місто все, гніздовище підлот, Зостались при житті один-єдиний Лот І дві його дочки, побожниці відомі. Та оселився гріх у їхнім новім домі: Позбулися вони своїх дівочих цнот — Під батька підповзли, щоб множився народ, Бо впали всі мужі в господньому погромі. І діти виросли з гріховних тих злягань… Які вони були — прекрасні чи почвари? Нічого не кажи, а навкруги поглянь — І запитай: чому від праведної кари Все гіршим світ стає, гудуть страшні пожари, Де вогнища малі згасила Божа длань?!

2003

4 Бог Якова любив, любив і Яків Бога, Та цілу ніч вони боролись, як мужі, Нерівні сили дві, нерівні дві душі, І Яків опиравсь Всевишньому щомога. Втім, дужчий слабшого ударив по кульші, Кулак тяжкий упав, немов гори відрога, Та був то тільки знак, що Божа перемога Ще може статися на іншім рубежі. Ми всі боролися і стали всі кульгаві, Ударені в стегно, як праотець-пастух, Що став з Ним до чола в зрадливій, злудній мряві. Але, благаючи у Господа отух, Будуючи Йому собори величаві, До скону буде з Ним змагатись людський дух.

2003

5 Давид злічив народ з Йордану по Синай, Порахував мечі, списи і колісниці… Сохранні наміри державної столиці, Та їх не возлюбив могутній Адонай. Господь сказав царю: «Сам кару вибирай: Чи голоду сім літ, чи два дні моровиці Нашлю на твій народ, чи, може, від десниці Ворожої втечеш на рік в пустельний край?» Давид не відповів. І кара наступила, І за два дні лягла в гроби народна сила, І плакав Ізраїль. А Бог являв своє Знання, для людськості на всі віки пророче: Мале число мечів побільшуватись хоче, Велике — з лютості само себе заб'є!

2004

6 Плач, Єреміє, плач, твоя печаль жорстока Впаде на Вавилон, як непрощенний гріх. Боюсь твоїх ридань і віщувань твоїх, Хоч сам я — мов сльоза із маминого ока. В неволі я затверд, зробився, як опока, Від немічних благань мені дорожчий сміх, Що грає помстою, рве серце, як батіг, Бо перемога й мста — це азбука пророка. В собі я поховав невиплаканий біль, Загнав свої жалі в камінну оболону, Щоб не заплакати на людях мимовіль. Та все ж таки прийди, поклич мій край з полону, З ганьби прислужувань новому Вавилону,