Мак і пам’ять - Пауль Целан
Der tritt nicht ans Fenster.
Der nennt ihren Namen nicht.
Es ist einer, der hat meine Augen.
Er hat sie, seit Tore sich schließen.
Er trägt sie am Finger wie Ringe.
Er trägt sie wie Scherben von Lust und Saphir:
er war schon mein Bruder im Herbst;
er zählt schon die Tage und Nächte.
Der gewinnt.
Der verliert nicht.
Der tritt nicht ans Fenster.
Der nennt ihren Namen zuletzt.
Es ist einer, der hat, was ich sagte.
Er trägts unterm Arm wie ein Bündel.
Er trägts wie die Uhr ihre schlechteste Stunde.
Er trägt es von Schwelle zu Schwelle, er wirft es nicht fort.
Der gewinnt nicht.
Der verliert.
Der tritt an das Fenster.
Der nennt ihren Namen zuerst.
Der wird mit den Tulpen geköpft.
Шансон однієї дами в затінку
Коли приходить безмовна й стинає бутони тюльпанів:
Хто здобуває?
Хто втрачає?
Хто до вікна підходить?
Хто наймення її називає найперше?
Це той, хто несе моє пишне волосся.
Він несе його так, як мертвих несуть на руках.
Він несе його так, як небо несло його в рік, коли я кохав.
Він несе його так з честолюбства.
Той здобуває.
Той не втрачає.
Той до вікна не підходить.
Той наймення її не назве.
Це той, хто присвоїв собі мої очі.
Він їх привласнив тоді, коли закриваються брами.
Він їх носить на пальці, немовби перстені.
Він їх носить, немовби уламки утіхи й сапфіру:
він був моїм братом уже восени;
він лічить вже ночі й дні.
Той здобуває.
Той не втрачає.
Той до вікна не підходить.
Той наймення її називає останнім.
Це той, хто привласнив усе, що я мовив.
Він носить його під пахвою, мов клунок.
Він носить його, як годинник свою найчорнішу годину.
Він носить його від порога і до порога, він
ніколи не викине це.
Той не здобуде.
Той втратить.
Той до вікна підходить.
Той наймення її називає найперше.
Того стинають разом зі цвітом тюльпанів.
Nachtstrahl
Am lichtesten brannte das Haar meiner Abendgeliebten:
ihr schick ich den Sarg aus dem leichtesten Holz.
Er ist wellenumwogt wie das Bett unsrer Träume in Rom;
er trägt eine weiße Perücke wie ich und spricht heiser:
er redet wie ich, wenn ich Einlaß gewähre den Herzen.
Er weiß ein französisches Lied von der Liebe, das sang ich im Herbst,
als ich weilte auf Reisen in Spätland und Briefe schrieb an den Morgen.
Ein schöner Kahn ist der Sarg, geschnitzt im Gehölz der Gefühle.
Auch ich fuhr blutabwärts mit ihm, als ich jünger war als
dein Aug
Nun bist du jung wie ein toter Vogel im Märzschnee,
nun kommt er zu dir und singt sein französisches Lied.
Ihr seid leicht: ihr schlaft meinen Frühling zu Ende.
Ich bin leichter:
ich singe vor Fremden.
Нічний промінь
Найсяйніше палало волосся моєї вечірньої любки:
їй я послав саркофаг із найлегшого дерева.
Він гойдається ніжно на хвилях, як ложе наших марень у Римі;
він носить білу перуку, як я, й говорить хрипливо:
він говорить, як я, коли я впускаю до себе серця.
Він знає французьку пісеньку про кохання, яку я співав восени,
коли мандрував у пізнім краю і писав листи, адресовані до світанку.
Чудовий човен — цей саркофаг, різьблений з деревини почуттів.
Я також плинув у ньому рікою із крові, коли був молодшим, ніж
твоє око.
Нині ж ти молода, як мертва пташина на березневім снігу,
й тепер він прямує до тебе, співаючи знову французький мотив.
Ви легкі: ви здатні домарити мою весну до останку.
Я легший:
я співаю перед чужими.
Die Jahre von dir zu mir
Wieder wellt sich dein Haar, wenn ich wein. Mit dem Blau
deiner Augen
deckst du den Tisch unsrer Liebe: ein Bett zwischen Sommer und Herbst.
Wir trinken, was einer gebraut, der nicht ich war, noch du,
noch ein dritter:
wir schlürfen ein Leeres und Letztes.
Wir sehen uns zu in den Spiegeln der Tiefsee und reichen uns rascher
die Speisen:
die Nacht ist die Nacht, sie beginnt mit dem Morgen,
sie legt mich zu dir.
Літа поміж нами
Знов хвилюються коси твої, коли я ридаю. Блакиттю
твоїх очей
накриваю я стіл кохання: ложе між літом і листопадом.
Ми п’ємо трунок, що не зварений мною, ані тобою,
ні кимсь третім:
в наших келихах лиш порожнява на денці.
Ми стрічаємось поглядом в плесі найглибшого моря і хуткіш
подаєм собі страви:
ніч — це ніч, вона починається з ранку
і кладе мене біля тебе.
Lob der Ferne
Im Quell deiner Augen
leben die Garne der Fischer der Irrsee.
Im Quell deiner Augen
hält das Meer sein Versprechen.
Hier werf ich,
ein Herz, das geweilt unter Menschen,
die Kleider von mir und den Glanz eines Schwures:
Schwärzer im Schwarz, bin ich nackter.
Abtrünnig erst bin ich treu.
Ich bin du, wenn ich ich bin.
Im Quell deiner Augen
treib ich und träume von Raub.
Ein Garn fing ein Garn ein:
wir scheiden umschlungen.
Im Quell deiner Augen
erwürgt ein Gehenkter den Strang.
Хвала далині
У плесі твоїх очей
видно невід рибалок божевільного моря.
У плесі твоїх очей
море дотримує свою обітницю.
Тут я кидаю
серце, що гостювало серед людей,
одіж свою і сяєво клятви:
Чорніший у чорнім, я ще нагіший.
Лиш як відступник я вірний.
Я — це ти, якщо я — це я.
У плесі твоїх очей
я плину і марю грабунком.
Невід виловив невід:
ми розстаємось, обнявшись.
У плесі твоїх очей
повішений зашморга душить.
Das ganze Leben
Die Sonnen des Halbschlafs sind blau wie dein Haar
eine Stunde vor Morgen.
Auch sie wachsen rasch wie das Gras überm Grab eines Vogels.
Auch sie lockt das Spiel, das wir spielten als Traum auf den
Schiffen der Lust.
Am Kreidefelsen der Zeit begegnen auch ihnen die Dolche.
Die Sonnen des Tiefschlafs sind blauer: so war deine Locke
