Мак і пам’ять - Пауль Целан
Ein dunkleres Blau wird zuteil deinem Haar, und ich rede
von Liebe.
Muscheln red ich und leichtes Gewölk, und ein Boot knospt
im Regen.
Ein kleiner Hengst jagt über die blätternden Finger —
Schwarz springt das Tor auf, ich singe:
Wie lebten wir hier?
Лойова свічка
Ченці волохатими пальцями книгу розкриють свою
вересневу.
Ясон кине пригорщу снігу на щойно закільчені сходи.
Ошийник з долонь вручив тобі ліс, ти крокуєш по линві.
Темнава блакить лягає тобі на волосся, і я мовлю тоді
про кохання.
Я мовлю про мушлі та легкість хмарин, й під дощем
розбруньковує човен.
Мале жереб’я перескакує понад гортаючі пальці —
Чорно розчахнуто браму нарозтвір — отож я співаю:
Як жили ми тут?
Die Hand voller Stunden…
Die Hand voller Stunden, so kamst du zu mir — ich sprach:
Dein Haar ist nicht braun.
So hobst du es leicht auf die Waage des Leids, da war es
schwerer als ich…
Sie kommen auf Schiffen zu dir und laden es auf, sie bieten es feil
auf den Märkten der Lust —
Du lächelst zu mir aus der Tiefe, ich weine zu dir aus der Schale,
die leicht bleibt.
Ich weine: Dein Haar ist nicht braun, sie bieten das Wasser der See,
und du gibst ihnen Locken…
Du flüsterst: Sie füllen die Welt schon mit mir, und ich bleib dir
ein Hohlweg im Herzen!
Du sagst: Leg das Blattwerk der Jahre zu dir — es ist Zeit, daß du kommst
und mich küssest!
Das Blattwerk der Jahre ist braun, dein Haar ist es nicht.
Жменею, сповна годин…
Жменею, сповна годин, так прийшла ти до мене — я мовив:
Волосся твоє не брунатне.
Ти легко підняла його на шальки страждання, воно було
важче від мене…
Вони прибувають сюди кораблями й вантажать його,
вони пропонують його на ярмарках втіхи —
Ти до мене всміхаєшся знизу, я плачу до тебе із шальки,
що легка, як перше.
Я плачу: волосся твоє не брунатне, вони ллють лиш воду морську,
а ти віддаєш свої коси…
Ти шепочеш: Вони вже заповнили мною весь світ, я — ущелина
в серці твоєму!
Ти мовиш: збери листя літ перед себе — вже час, щоб прийшов ти
мене цілувати!
Листя літ вже брунатне, волосся ж твоє — ані краплі.
Halbe Nacht
Halbe Nacht. Mit den Dolchen des Traumes geheftet in sprühende Augen.
Schrei nicht vor Schmerz: wie Tücher flattern die Wolken.
Ein seidener Teppich, so ward sie gespannt zwischen uns,
dass getanzt sei von Dunkel zu Dunkel.
Die schwarze Flöte schnitzten sie uns aus lebendigem Holz,
und die Tänzerin kommt nun.
Aus Meerschaum gesponnene Finger taucht sie ins Aug uns:
eines will hier noch weinen?
Keines. So wirbelt sie selig dahin, und die feurige Pauke wird laut.
Ringe wirft sie uns zu, wir fangen sie auf mit den Dolchen.
Vermählt sie uns so? Wie Scherben erklingts, und ich weiß es nun wieder:
du starbst nicht
den malvenfarbenen Tod.
Північ
Північ. Кинджалами марень пришпилена до блискітливих очей.
Не корчся від болю: тріпотять, мов полотнища, хмари.
Шовковий килим, так напнули її поміж нас, щоб ми танцювали
від смерку до смерку.
Чорну флейту вони змайстрували для нас із древа живого,
й невдовзі прийде танцівниця.
Пальці, спрядені з піни морської, вкладе нам до ока:
хто тут ще плаче?
Ніхто. І щасливо кружляє вона, й вибухають вогненні литаври.
Перстені вона розкидає, ми кинджалами ловимо їх.
Це наші заручини? Чути дзенькіт і друзки, і я знаю віднині:
ти не вмреш
мальволикою смертю.
Dein Haar überm Meer
Es schwebt auch dein Haar überm Meer mit dem goldnen Wacholder.
Mit ihm wird es weiß, dann färb ich es steinblau:
die Farbe der Stadt, wo zuletzt ich geschleift ward gen Süden…
Mit Tauen banden sie mich und knüpften an jedes ein Segel
und spieen mich an aus nebligen Mäulern und sangen:
„O komm übers Meer!“
Ich aber malt als ein Kahn die Schwingen mir purpurn
und röchelte selbst mir die Brise und stach, eh sie schliefen, in See.
Ich sollte sie rot dir nun färben, die Locken, doch lieb ich
sie steinblau:
O Augen der Stadt, wo ich stürzte und südwärts geschleift ward!
Mit dem goldnen Wacholder schwebt auch dein Haar überm Meer.
Твої коси над морем
Й твої коси ширяють над морем із золотим ялівцем.
З ним біліють вони, відтак я забарвлюю їх у камінноблакитне:
у тон того міста, де наостанок відправлений був я на південь…
Мотуззям в’язали мене й долучали до них ще й вітрило
й плювали на мене з туманних пащек і співали:
«О плинь через море!»
Та я малював, яко човен, крила собі пурпурові
і сам собі бриз надував і вийшов, покіль вони спали, у море.
Я мав би забарвити коси твої у червоне, однак я люблю їх
камінну блакить:
О вираз очей того міста, де впав і відправлений був я на південь!
Із золотим ялівцем твої коси ширяють над морем.
Espenbaum…
Espenbaum, dein Laub blickt weiß ins Dunkel.
Meiner Mutter Haar ward nimmer weiß.
Löwenzahn, so grün ist die Ukraine.
Meine blonde Mutter kam nicht heim.
Regenwolke, säumst du an den Brunnen?
Meine leise Mutter weint für alle.
Runder Stern, du schlingst die goldne Schleife.
Meiner Mutter Herz ward wund von Blei.
Eichne Tür, wer hob dich aus den Angeln?
Meine sanfte Mutter kann nicht kommen.
Осокоре…
Осокоре, ти в пітьмі сивієш.
Моя мати сивини не знала.
Зелено, кульбабо, на Вкраїні.
Моя світла мати не вернулась.
Хмаро, ти наповнюєш криниці.
Моя тиха мати гірко плаче.
Зірко, ти снуєш вогнисту стрічку.
Серце матері свинець пронизав.
Двері, хто вас висадив із петель?
Моя ніжна мати вже не прийде.
Aschenkraut
Zugvogel Speer, die Mauer ist längst überflogen,
der Ast überm Herzen schon weiß und das Meer über uns,
der Hügel der Tiefe umlaubt von den Sternen des Mittags —
ein giftleeres Grün wie des
