Київські контури. Вибрані вірші - Аттіла Могильний
Ми, звісно, читали один одному щойно написані вірші, хвалили чи критикували їх, приправляючи все дозою незмінної іронії. Начерки віршів Аттила до кінця життя любив записувати на цигаркових та сірникових коробках.
Характер в Аттили був стриманий і радше потайний, аніж відкритий. Якось він приніс самокрутки з «травичкою», але мені, на щастя, геть не пішло, та й Аттилка побавився цим буквально день-два — поезія «вставляла» його встократ сильніше.
Окрім поезії, був падкúй на дівчат, міг закохуватися з півпогляду (але переважно ненадовго), міг без зайвих докорів сумління западати й на чужі закохання. Він бував у мене в Березові, де згодом у нашій хаті (це було ще за СССР) ми таємно охрестили його юну дружину-поетку (я був за «нанашка» — хрещеного). А ще перед тим став «хрещеним» його єдиної дитячої повістинки — працюючи у «Веселці», підбив Аттилку на твір для дітей (тоді його «Мавка і Мурашиний князь» вийшла чи не 200-тисячним накладом). Значно пізніше, за два роки до його відходу, я ще встиг перевидати в «Абабі» доопрацьований ним варіант «Мавки…»
Протягом останніх десяти-дванадцяти років свого земного шляху Аттила по кілька разів на тиждень заглядав до мене в «Абабу» на незмінну каву з цигарочкою…
Я віддавна люблю його вірші, деякі знаю напам’ять (навіть читав їх у Спілці письменників на рідкісному прижиттєвому Аттиловому творчому вечорі наприкінці дев’яностих). Щиро вважаю цього неприкаяного (і на сьогодні ще абсолютно недооціненого) київського блукальця одним із найцікавіших і найідентичніших українських поетів кінця другого тисячоліття. Маю тиху надію, що, подібно до Антонича чи Семенка, його поезія зацікавлюватиме передовсім молодих.
А задля кращого уявлення, в якому середовищі зростав Аттила, подаю короткий нарис про його батька — Віктора Могильного, талановитого поета і провідного українського філателіста. Автор нарису — Василь Овсієнко:
«На початку 60-х, після десятиліть антиукраїнських погромів, свідомий українець почувався в Києві приниженим, чужим. Певно ж, що свідомих українських родин — цих островів незалежности — було небагато. Однією з них була родина Могильних — Віктора та його дружини Аврелії (мадярки родом з Ужгорода, яка стала українською патріоткою).
У домі Могильних на Чоколівці панував український дух. Стіни були обписані українськими словами й автографами, обставлені українськими книгами й виробами. Тут діяв неформальний літературний гурток, де нагромаджувалася українська сила, виростала когорта, яка творила критичну масу українства. Вона виявилася в шістдесятництві, далі — в правозахиснику русі й борні за незалежність на межі 80—90-х років. У таких родинах виростали поодинокі українські діти, яким ох як нелегко було залишатися українцями в тотально зрусифікованому й аморально-агресивному середовищі. Так виросли син — поет Аттила Могильний, донька Дзвінка, онуки Богдан та Ярополк.
Могильний не отримав вищої освіти, бо на екзамені в університеті, будучи людиною нелукавою, потрактував Шевченкову Катерину як образ України, збезчещеної москалем.
Не вдалося йому, проскрибованому, видати жодної поетичної книжки. Лише у 80-х роках, коли народився онук, вийшли під псевдонімом Віть Вітько книжечки для дітей «Равлик-муравлик», «Гойда раз, гойда два», а 1999 р. — самвидавна збірка «Csokolivka, csokolj meg! або Надкушене яблуко» під химерним псевдонімом Вихтір Орклин (угорською: Чоколівко, поцілуй мене!). Його поетична мова вишукана, метафора виразна й парадоксальна, вірші зовні неполітизовані, але такі, що увиразнюють світобачення українця.
А проскрибованим цей робітник «Ленінської кузні» (де відпрацював 25 років) став тому, що брав участь у літературній студії робітничих поетів «Брама» при Клубі творчої молоді. 22 травня 1967 року Віктор Могильний був серед чотирьох схоплених каґебістами біля пам’ятника Т. Шевченкові. Тоді Микола Плахотнюк закликав іти їх визволяти. Під північ близько 600 шанувальників Шевченка рушили до ЦК КПУ і таки домоглися звільнення затриманих. Це там уперше українці дружно скандували «Ганьба.» Це слово пізніше стало кайлом, яке довбало колоніяльний режим. А тоді єдиний присутній турист — німець — бігав і питав: «Was ist hańba?»
Треба бути не з полохливого десятка, щоб ходити до колишнього петлюрівця й політв’язня з 20-літнім «стажем» Бориса Антоненка-Давидовича. Разом з Олесем Шевченком (О. Шевченко — відомий дисидент, хрещений Аттили. — Прим. ред.) та Грицем Тименком (Гриць пропав безвісти, коли почав виготовляти працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»). 1968 р. Б. Антоненко-Давидович виступив у «Літературній Україні» зі статтею «Літера, за якою сумують» (про літеру Ґ, де автор покликався на статтю В. Могильного в «ЛУ» від 1 жовтня 1965 р. «З приголосними клопіт»). Заступник редактора Маргарита Малиновська, самовільно опублікувавши драстичну статтю, оголосила дискусію про доцільність повернення до нашої абетки забороненої літери.
У наступному числі доктор філології В. Русанівський, якого за підтримку русифікаторської «теорії двомовности» І. Білодіда прозивали «Русодідом», прорік: «Сумувати ні за чим». Дискусію було припинено.
У Чернігові жив єдиний уцілілий зі «справи СВУ» — відомий у 20-х роках мовознавець Всеволод Ганцов Могильнии звернувся до нього з листом за роз’ясненням деяких філологічних питань. Це в той час, коли його всі зі страхом обходили. Учений відповів ґрунтовним листом — і це була самому йому моральна підтримка.
Ще раз виразно «засвітився» Віктор Могильний у справі Олеся Шевченка, Віталія Шевченка та Степана Хмари. Під час обшуку 31 березня 1980 р. в Олеся вилучили вірш «Життєпис (Лякано мене…)». Ходило про звинувачення автора в розповсюдженні цього «наклепницького, антирадянського документа». Тоді Олесь сказав слідчому, що він викрав вірша: господаря не було вдома, а дружина прала. Йому сподобався вірш, що лежав на столі, то він сховав його в кишеню. В. Шевченко зауважив на вечорі, що Могильний на їхньому суді у Львові напористо вимагав з’ясувати йому, які ж саме рядки вірша і чим саме є «наклепницькими». Суддя звертався російською, то Могильний ніби не розуміючи: «Прошу?». І так кілька разів. Таки змусив його заговорити українською.
Того ж дня під час обшуку в самого Могильного вилучили 34 документи — самвидав, «Декларацію» та «Меморандум № 1» Української Гельсінської групи, книги, записники, рукописи, листи, друкарську машинку. 21 лютого 1981 р., за
