І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін

У повітря зранку полуничний смак, Тільки соловейка не спинить ніяк. Чи стрічає літо радісний співець, Чи не розуміє, що весни кінець? Запахи вирують в отворі вікна, Квітнуть одночасно липа й бузина. У черешень соком налились боки, Не стихає гомін побіля ріки. Тополиним пухом вітерець мете. Так приходить літо – літечко святе. «А він прийшов із вранішньої хмари…»
А він прийшов із вранішньої хмари, Прошелестів від спеки жорстким листям, Пофарбував у темне тротуари Й пішов блукати враз притихлим містом. Його давно вже нам не вистачало Між кам’яниць, що підпирають небо. Та він побризкав дуже-дуже мало, А місту і країні злива треба. Щоб змила всі нашарування бруду, Що вкрив навколо все, немов полива, Бо так втомились жити в ньому люди… Ну, вдар-но, вдар вже, благодатна злива! «Вже ніч давно, а я сиджу, чекаю…»
Вже ніч давно, а я сиджу, чекаю, Коли набридне вам уже гуляти. Хто спать не ляже, тому обіцяю Снів кольорових нині не вмикати! Я неслухняним дядям всім і тьотям Ввімкну лиш чорно-біле попурі, Щоб вони мали на всю ніч роботу У ліжку… Аж до самої зорі. «По Фаренгейту двадцать три… В ночи…»
По Фаренгейту двадцать три… В ночи. Сегодня было днем похолоднее. За столиком мы курим и молчим, А дождь шумит сильнее и сильнее. Он барабанит там, над головой, Стекает вниз и исчезает в лужах. Мы разговор заканчиваем свой, Как, впрочем, и остывший поздний ужин. В вина бокале свет от фонаря Рубиновыми брызгает лучами. Да, вероятно, встретились мы зря, Хоть эту встречу представлял себе ночами. Увижусь, думал, и… И ни-че-го. Усталый взгляд и