На кленовім мості - Світлана Дремлюк
Часом у непроглядному мороці ночі зовсім несподівано з-за хмар пробивається місячне сяйво. На якусь мить воно освітлює тобі дорогу, і ти відразу ж починаєш впевненіше й сміливіше ступати.
Отак і в житті: певна зустріч, розмова, навіть слово стають для тебе світлом, допомагають усвідомити себе. Саме так, бо до буденного, постійного звикаєш, часом навіть не сприймаючи деталей.
Принаймні у моєму житті було саме так.
Одним з перших, таких знаменних для мене моментів, була зустріч з другом і колегою батька Давидом Тучинським. Мама, згадуючи про своє коротке (менше З-х років!) сімейне життя, розповідала й про друзів, а тому я добре запам’ятала це ім’я. Молодий неодружений Додік (так називали його приятелі) часто бував у нас вдома, бавився зі мною, носив на руках, терпів, як казала мама, коли я запускала руки в його густе, кучеряве волосся...
І ось років через 4-5 по війні він приїхав спеціально десь здалеку, з Росії, щоб побачитися з удовою свого полеглого товариша і з його донькою... Я не пам’ятаю зараз ні обличчя цієї людини, ні змісту розмови — залишилось у пам’яті тільки те, чого чекала душа, що було найпотрібнішим мені, дещо закомплексованому підліткові. Коли гість поцікавився моїми успіхами в навчанні, мама відверто зізналася:
— Та вона наче й недурна дитина, й старанна, начитана, але часом губиться, особливо біля дошки.
І тоді Додік, поклавши велику теплу руку мені на плече, промовив якось особливо, проникливо й щиро:
— Знаєш, дівчинко, мало мати знання — треба навчитися їх відстоювати!
Мабуть, то сам батьків Дух обізвався до мене, підтримав у потрібний час. Я почала вчитись, цілеспрямовано й наполегливо, і, зрештою, навчилася відстоювати і свої знання, і переконання...
Без сумніву, в шкільні роки, особливо в старших класах, цьому сприяло спілкування з учителями, вимогливими й доброзичливими водночас. Позиція мого класного керівника Кураси Т.Ю. була завжди дуже твердою: «Ти повинна. Тобі необхідно. Ти зможеш».
...Нам дуже часто наносить непоправної шкоди стіна непорозуміння, котра часом виникає у сімейних чи дружніх стосунках. Ми не вміємо слухати, прощати, виявляти співпереживання. От що ми вміємо, так це — нарікати, шукати винних, шкодувати за втраченим, катуючи себе й ближніх докорами чи сльозами.
Десь, певно, на другому курсі інституту, я познайомилася з цікавою приязною жінкою, з якою деякий час приятелювала, незважаючи на значну різницю у віці. Як я тепер розумію, їй імпонувала моя повага й готовність слухати, а у старших, розумних і доброзичливих людей, завжди є чим поділитися з молодими. Якось під час однієї такої задушевної розмови Євгенія, так звали мою знайому, владно і дуже переконливо підвела мене до думки: ніколи не шкодуй за втраченим, нездійсненим, адже назад нічого не повертається. І я до цих пір дуже вдячна їй за науку.
Були й інші пам’ятні зустрічі.
Так склалося, що уподовж всього життя не раз я ставала учасником і свідком цікавих подій, які залишили незабутні враження.
В 1957 році, виступаючи з вітальним словом на відкритті пам’ятника Т.Г.Шевченку в с.Шевченкове, мала нагоду зустрітися з П. Панчем, А. Головком, іншими відомими письменниками.
Свого часу вдалося побувати на літературних зустрічах з П.Тичиною й М.Рильським, а в травні 1969 року в Чигирині мала зустріч з О.Гончарем, Ю.Збанацьким, Д.Павличком, які прибули до колишньої гетьманської столиці, супроводжуючи делегацію грузинських письменників на чолі з Г. Абашидзе. Вони перебували на Україні під час Декади грузинської літератури й мистецтва.
Зберігаю автографи А.Малишка й О.Сизоненка, які приїздили на зустріч з читачами до Чигирина, незабутнього І.Козловського, з яким зустрілася на Святі пісні в Каневі.
Я навчалася в Черкасах якраз у той час, коли туди приїхав спочатку на практику, а потім і на роботу Василь Симоненко. Він інколи забігав до інституту поспілкуватися з початкуючими поетами. А один з них, Микола Сніжко, невдовзі став працювати в «Молоді Черкащини». Благословив він і кілька моїх поезій, вмістивши їх на сторінках молодіжки, а в 1962 році, цілком несподівано, я побачила два своїх вірші на сторінках республіканської газети «Молодь України» разом з кількома іншими, надісланими В.Симоненком напередодні 8 Березня під рубрикою «Кращі вірші наших читачок».
Через кілька місяців я купила в книгарні маленьку книжечку в твердій темно-синій палітурці «Тиша і грім» — першу і останню Симоненкову прижиттєву...
Хочеться розповісти про дуже пам’ятні для мене зустрічі в м.Чернівці. В 1988 році восени я перебувала на курсах при Чернівецькому університеті. Нам, курсантам, викладачам української мови з різних областей України, дуже сподобались і лекції, і наші стосунки з викладачами, цілком професійні й дуже толерантні.
Особливо багато уваги й часу подарував нам професор Василь Лесин. Якось погожого вихідного дня повів нас на старий міський цвинтар, показав пам’ятники й розказав багато цікавого про славних людей Буковини, зокрема, Ю.Федьковича, О.Кобилянську, її родину. А потім ми поїхали з ним до Русова в музей і на могилу В.Стефаника, завернули до рідного села Леся Мартовича, а потім — до Снятина, щоб відвідати музей Марка Черемшини й вклонитися його праху на цвинтарі. Скільки цікавого розповів нам літературознавець! В той час Василю Лесину було десь біля сімдесяти років, але він не втратив ні ентузіазму, ні любові до справи свого життя — дослідження літературного Покуття.
З уст іншого викладача М.Добрянського ми вперше почули правду про смерть В. Івасюка, проте, якою неординарною особистістю він був, про особливі, теплі стосунки в сім’ї Івасюків. Будучи близьким другом цієї сім’ї, М. Добрянський організував для нас і зустріч з батьком М. Івасюком, теж викладачем університету. Проте тоді батько говорив нам більше про свої книги, літературні плани... Був лише 1988 рік...
...Старші й мудріші люди, котрих дарувала мені Доля, допомагали пізнавати філософію життя, реально оцінювати свої
