На кленовім мості - Світлана Дремлюк

у нашому селищі лише в 1950-1951 рр. Державної торгівлі не було, по талонах давали мало й не всім, тому він і був основним постачальником, а взимку треба було заправляти і каганці, і лампи.

Продавали полотно і вироби з полотна — у ті часи багато пряли й ткали, продавали й ношені речі; фарби, до речі, був популярний товар, бо основна маса людей одягала фарбовані полотняні речі в будні. Але все те було менш цікавим.

...Закінчився черговий недільний день. Люди, поярмаркувавши, пообідавши, відпочивали, збиралися по-сусідськи надворі в холодку чи на колодках під тином, неквапливо обговорювали події дня. Молодші чоловіки часом сходились до дядька Копитона чи до Івана Дрея пограти в карти. Чулися суперечки, сміх, вигуки — час від часу галасливо обговорювались «неправильні» ходи.

А вже як зовсім темніло й усі попорались, тоді у когось в садку збирались хлопці й дівчата. Над селом линула пісня. Старші дослухались, узнавали голоси співаючих, особливо, «хто горяка тягне».

Ідилія? Та ні, час був інший, дуже тяжкий, але люди ще вміли радіти простим радощам. Вони й самі були тоді простішими й добрішими, а значить, — по-своєму щасливішими. А може, тому що готові були вірувати й сприймати радість, виживши у чорну годину війни. Чи тому, що байдужість і відчуженість ще не оселилася в середовищі простих трудівників...

VIII. Пісня
Людські пісні, найглибша мука, Найвища радість на землі. М. Рильський

Відколи й пам’ятаю себе, була оточена, наповнена, заколихана й приголублена піснею. Звикла до цього, як до води й повітря, неба і сонця над головою. Пісня відкривала для мене світ особливий, потаємний, бо чулась у ній і радість, і туга, і жарт, а часто — й оповідь про чиюсь долю, інколи дуже нещасливу. І так хотілося почути продовження розповіді...

Мабуть, найперше я навчилась слухати пісні прабабусі Агафії Дорофіївни, яку по-сільському усі звали Гапкою. Пам’ятаю її вже немолодою й нездоровою — постійно мучив ревматизм. Інколи вона падала на землю, корчилась від приступів болю, била ноги кропивою, а то й палицею, але піднімалась і знову бралась до роботи.

Голос мала високий, чистий, хоч ніколи не співала на повну силу. Я обіймала її за шию, тулилась, благала: «Бабусенько, сивесенька, гарнесенька, ріднесенька, ну, заспівай!» А вона щадила мене й казала: «Мені, дитино, не чля (не годиться, не можна), бо я вже стара — гріх». Але інколи наспівувала, жартуючи, бавлячись зі мною. Бувало, чує, як грають десь музики на весіллі, і наспівує, імітуючи інструменти.

Як туди йдуть, то скрипка співає: «Наїмося й нап’ємося, наїмося й нап’ємося», а бобун їй: «Там побачим, як там буде, там побачим, як там буде!» А як назад ідуть, то скрипка голосить: «І не їли й не пили, і не їли й не пили», а бобун їй каже: «Та казав я, що так буде, та казав я що так буде».

Пам’ятаю й жартівливу колядку:

Ой, в пана, пана, добрий вечір! Собака п’яна, добрий вечір! Лежить на санях, добрий вечір! У синіх штанях, добрий вечір! Сани приймайте, добрий вечір! Нас привітайте, добрий вечір!

Проте інколи, наче забувши чи щось пригадавши, співала по-справжньому:

Через річеньку, через болото Подай рученьку, моє золото, Через річеньку, через биструю Подай рученьку, подай другую.

Вона не так часто й охоче розказувала про своє минуле, як прадід. Радше просто наспівувала, і голос її тоді звучав так проникливо, гарно, що у мене завмирало й щеміло серце:

Ой, як ми любились, То як голубів пара, А як розійшлися, То як чорная хмара.

Це був не просто спів, а сповідь душі про щось дуже значне і навіки втрачене...

Через багато років я упізнала інтонацію того солоспіву у піснях... Ніни Матвієнко. Очевидно, моя прабабуся була вельми музично обдарованою людиною, бо часом, хитаючи головою, говорила: «Ой, я в молоді літа так співати любила! А що вже танцюриста була! Тільки почую де музику — аж ноги трусяться, так танцювати хочеться. Мабуть, мене Бог покарав за ті танці, що ось на старість окалічіла!...»

Так я шкодую, що не встигла записати від прабабусі хоч якусь дещицю тих пісень, штрих знала вона, моя нянька й вихователька, безліч: на кожен випадок життя могла відгукнутися словами пісні... Саме вона навчила мене молитвам, водила в церкву, поки її не закрили. Знала, як я нині розумію, усі церковні розспіви, бо чула, як вона тихенько підспівувала півчим.

Оту музичну обдарованість успадкував від матері і мій дідусь, мамин батько, Андрій Євлампійович: прекрасно танцював, грав майже на всіх музичних інструментах, мав чудовий голос. Коли парубкував, то, ідучи до своєї майбутньої дружини понад річкою, співав, причому так, що чути було аж на протилежну сторону, десь більше кілометра. Моя прабабуся, якій зовсім не до