На кленовім мості - Світлана Дремлюк

Мені дісталось с.Княжа на Звенигородщині, де я в повному обсязі пройшла «курс молодого бійця»: крім уроків у школі, гурткової роботи, традиційних нарад, семінарів, треба було ще й відвідувати учнів удома, проводити бесіди на фермі й надодачу залучили до... драмгуртка. Мушу чесно визнати, що, зрештою, саме це принесло радість: колектив підібрався гарний, більшість із сценічним досвідом, голосом. Поставили ми спочатку «Безталанну» І.Карпенка-Карого, в якій мені випало виконати роль Варки, а потім — водевіль С.Васильченка «На перші гулі», у якому я грала Василину. Інколи ми їздили «на гастролі» в сусідні села. Учні знали про наші успіхи й доповідали вдома: «А наші вчителі знову виставу повезли, я бачив, як С.П. з рогачем і мітлою йшла».

А потім настільки прославились, що здобули першість у районі й брали участь у ІІ-й Театральній весні Черкащини, виступали на сцені обласного театру...

Проте «апофеозом» моєї сценічної кар’єри стала багаторічна участь у роботі Чигиринського народного хору, яким керував доброї пам’яті талановитий диригент, самодіяльний композитор Анатолій Чекаль. Був чудовий колектив, прекрасна атмосфера, багато концертів, виступів на конкурсах, фестивалях, оглядах на обласній і республіканській сценах, зйомки в кіно, на телебаченні, робота в студії грамзапису.

Як на моє теперішнє розуміння, все це збагачувало, наповнювало змістом моє життя, рятувало від рутини й одноманітності.

Зараз можу впевнено й переконано стверджувати, що мені в житті поталанило на гарних людей, мудрих наставників, які сприяли моєму становленню і вчителя, і людини.

Коли я приїхала на роботу в Чигиринську школу-інтернат, мене зустрів директор Микита Васильович Литвин, вже немолода, проте привітна й проста людина. Він усе літо провів на роботі — вводився новий корпус, а тому через якийсь тиждень пішов у відпустку.

Був кінець вересня. Закінчились уроки, але діти були в класах — готувались до самопідготовки. Раптом будинок здригнувся, як під час землетрусу: гриміли дерев’яні східці, чувся тупіт у коридорах, стукали двері, лунали вигуки. Я злякано запитала у когось із учнів, які мчали коридором: «Що це? Що трапилось?»

— Микита Васильович приїхав! — радісно відповіло відразу кілька голосів.

Я зійшла вниз: у щільному натовпі дітвори, пригортаючи обома руками найменшеньких, стояв усміхнений Микита Васильович. Вперше в житті я побачила, як горнуться діти до директора — Учителя...

Вже в Корсуні мені знову доля подарувала можливість співпрацювати з талановитими учителями, неординарними людьми, передусім — Н. Гольдичем та Д. Селівановим. Як багато я навчилась у ті роки!

Талановитий учитель і організатор, справжній ентузіаст, готовий допомогти кожному, хто прагне до вдосконалення, виявляє інтерес до роботи, — таким був наш директор Дмитро Павлович. Колектив однодумців і працелюбів, очолюваний ним, здобув тоді визнання не тільки в районі. Можна згадувати багато і багато, безперечно, талановитих учителів тих років, але учитель історії Н.С.Гольдич був особливим...

Ерудит, інтелігент, невтомний педагог-новатор. Його уроки перетворювались у своєрідні спектаклі, бо проводились завжди творчо. Були там і опорні конспекти, і музика, і живопис, і слово вчителя, а головне — незмінний інтерес учнів. Здавалось, клас і вчитель — одне ціле. Пасивних і байдужих не було... Усі уроки у нього були відкритими — він любив, щоб до нього приходили. І люди їхали і йшли, щоб зігрітися біля яскравого вогню його таланту...

Чи може учитель навчитися чому-небудь корисному від своїх учнів? Думаю, що так, якщо він бачить в учневі особистість. Принаймні, я можу взнатися, що немало навчилась від своїх учнів.

Пригадую один з найефективніших уроків, поданих учнями. Це було в Корсуні, коли я, щойно приїхавши, почала працювати вчителем англійської мови. Класним керівником випускного класу якраз і був Гольдич Н.С. Якось я дізналася, що одна з його учениць, Лариса Щ., веде незвичайний щоденник — своєрідний літопис класу. Стало це відомо, коли вона в 9-му класі випадково залишила щоденник із книгами в бібліотеці, почала бідкатись, шукати. Щоденник щасливо знайшовся, а однокласники, дізнавшись про її таємницю (а це була-таки для всіх таємниця!), стали робити «замовлення»-що саме записати, «для історії». Дізнався про це і «класний», як вони називали свого керівника.

У 10-му класі Лариса вирішила урочисто спалити щоденник після випуску, але її почали умовляти, хоча змісту записів тоді ніхто не знав. За спільною згодою вирішили подарувати щоденника улюбленому вчителю, дозволивши прочитати директору (!) і... мені. Тут слід зазначити, що Лариса була розумною і дуже начитаною дівчиною, хоча характер мала вельми непростий, а погляди на життя — критичні й незалежні.

Саме директор, будучи людиною читаючою, висловив думку про те, що з Ларисиних записів, при гарній літературній обробці, міг би вийти цікавий сценарій, щось на зразок відомого фільму «Доживем до понедельника». А що вразило мене? Насамперед, глибина спостережливості й оригінальності суджень і оцінок. Лариса розповідала про окремі шкільні будні, особливі, курйозні чи драматичні випадки у стосунках друзів, учителів і учнів. А оскільки більшість описуваних нею людей були поруч, то я, чи не вперше в житті, побачила і себе (там і про мене дещо було), й своїх колег у віддзеркаленому зображені. Якими ж іноді, м’яко кажучи, дивними людьми буваємо ми, вчителі! Як часто нам не вистачає почуття міри, спостережливості й витримки!

Важка це місія — вчити дітей. Не кожному під силу. Дитяча душа завжди незбагненна. Це схоже на ефект музичного інструмента тонкої настройки: десь «перегнеш»—і втратиш звучання, тобто довіру учня. А нам, і вчителям, і батькам, часто не вистачає ні сили, ні часу, ні терпіння працювати з цим витонченим інструментом...

Моя мудра мама не раз говорила, що вчителю — головне не нашкодити дитині, а решту — навчить життя. Непроста і здебільшого сувора ця наука!