Енеїда - Іван Петрович Котляревський

На них Волсента положили

І понесли до земляків.

А буйні голови поклали

В мішок і теж з собой помчали,

Мов пару гарних дубівок.

Но в лагері найшли різниці,

Лежали битих м’яс копиці,

Печінок, легкого, кишок.

[106] Як тілько що восток зардівся,

Світилка Фебова взійшла;

То Турн тогді уже наївся,

Оп’ять о битві помишляв.

Велів тривогу бить в клепало,

Щоб військо к бою виступало,

Оддать троянцям з баришком

За зроблену вночі потіху;

Для більшого ж з троянців сміху

Велів взять голови з мішком.

[107] Свого ж держася уговору,

Троянці в кріпості сидять,

Забилися, мов миші в нору,

Лукаву кішку як уздрять.

Но дать одпор були готові

І до остатнєй каплі крові

Свою свободу боронить

І нову Трою защищати,

Рутульцям перегону дати

І Турна лютость осрамить.

[108] На перву рутулян попитку

Троянці так дали в одвіт,

Що Турн собі розчухав литку,

Од стиду скорчило живіт.

Звелів з досади, гніву, злості

На глум підняти мертві кості,

На щогли голови наткнуть

Нещасних Низа з Евріалом

Перед самим троянським валом,

Щоб сим врагів своїх кольнуть.

[109] Троянці зараз одгадали,

Чиї то голови стримлять;

Од жалю сльози попускали,

Таких лишившись паруб’ят.

Об мертвих вість скрізь пронеслася,

Вся рать троянська потряслася,

І душі смутку предались.

Як мати вість таку почула,

То тілько вічно не заснула,

Бо зуби у неї стялись.

[110] А одійшовши, в груди билась,

Волосся рвала з голови,

Ревла, щипалася, дрочилась,

Мов ум змішався у вдови:

Побігла з криком вокруг вала

І голову коли пізнала

Свого синочка Евруся,

То на валу і розпласталась,

Кричала, гедзалась, качалась,

Кувікала, мов порося.

[111] І диким голосом завила:

«О сину! світ моїх очей!

Чи я ж тебе на те родила,

Щоб згинув ти од злих людей?

Щоб ти мене — стару, слабую,

Завівши в землю сю чужую,

На вічний вік осиротив.

Моя ти радість і одрада,

Моя заслона і ограда;

Мене од всіх ти боронив.

[112] Тепер до кого прихилюся,

Хто злую долю облегчить?

Куди в біді я притулюся?

Слабу ніхто не приглядить!

Тепер прощайте всі поклони,

Що получала во дні они

Од вдов, дівчат і молодиць;

За дивні брови соболині,

За очі ясні соколині,

Що здатний був до вечерниць.

[113] Коли б мені твій труп достати

І тіло білеє обмить,

І з похороном поховати,

До ями з миром проводить.

О боги! як ви допустили,

Щоб і одинчика убили

І настромили на віху

Його козацькую головку;

Десь світ вертиться сей без толку,

Що тут дають і добрим тьху.

[114] А ви, що Евруся згубили,

Щоб ваш пропав собачий рід!

Щоб ваші ж діти вас побили,

Щоб з потрухом погиб ваш плід!

Ох! Чом не звір я, чом не львиця?

Чом не скажена я вовчиця?

Щоб мні рутульців розідрать;

Щоб серце вирвать з требухою,

Умазать морду їх мазкою;

Щоб маслаки їх посмоктать».

[115] Сей галас і репетовання

Троян всіх в смуток привело;

Плаксивеє з синком прощання

У всіх з очей слізки тягло.

Асканій більше всіх тут хлипав

І губи так собі задрипав,

Що мов на його сап напав.

К старій з поклоном підступивши,

На оберемок ухвативши,

В землянку з валу потаскав.

[116] А тут кричать та в труби сурмлять,

Свистять в свистілки, дмуть в роги,

Квилять, брат брата в батька луплять;

В наскок яряться вороги.

Тут ржання кінське з тупотнею,

Там разний гомін з стукотнею,

Скрізь клопіт, халепа, сто лих!

Так в мідні клекотить гарячій,

Так в кабаці кричить піддячий,

Як кажуть, хоть винось святих.

[117] Гей, музо, панночко цнотлива,

Ходи до мене погостить!

Будь ласкава, будь не спесива,

Дай поміч мні стишок зложить!

Дай поміч битву описати

І про війну так розказати,

Мов твій язик би говорив.

Ти, кажуть, дівка не бриклива,

Але од старості сварлива;

Прости! я, може, досадив.

[118] І в самій речі проступився —

Старою дівчину назвав,

Ніхто з якою не любився,

Ні женихавсь, ні жартовав.

Ох, скілько муз таких на світі!

Во всякім городі, в повіті!

Укрили б зверху вниз Парнас.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Пегас.

[119] Рутульці дралися на стіни,

Карабкалися, як жуки.

Турн з ярості дрижав і пінив,

Кричить: «Дружненько, козаки!»

В свою троянці также чергу

В одбої поралися зверху,

Рутульців плющили, як мух.

Пускали колоддя, каміння,

І враже так товкли насіння,

Що у рутульців хляв і дух.

[120] Турн, бачивши троян роботу,

Як рать рутульськую трощать,

Як б’ють їх, не жалія поту,

Рутульці, мов в’юни, пищать;

Велів везти зо всіх олійниць,

Де тілько єсть, із воскобійниць,

Як можна швидче тарани.

Якраз і тарани вродились,

І воскобійники явились,

Примчались духом сатани.

[121] Приставив тарани до брами,

В ворота зачали гатить;

Одвірки затряслись, мов рами,

І снасть од бою вся тріщить.

Турн сили вдвоє прикладає,

І тарани сам направляє,

І браму рушити велить.

Упала!.. Стуком оглушила,

Троян багацько подушила,

Турн в кріпость впертись норовить.

[122] Біда троянцям! Що робити?

А муза каже: «Не жахайсь,

Не хист їх Турну побідити,

В чужую казку не мішайсь».

Троянці нап’яли всі жили

Та вмиг пролом і заложили,

І груддю стали боронить;

Рутульці бісом увивались,

Но на пролом не насовались,

А Турн не знав, і що робить.

[123] Троянець Геленор одважний

І, як буряк, червоний Лик,

Горлань, верлань, кулачник страшний

І щирий кундель-степовик..

Сим двом безділля — всяке горе,

Здавалось по коліна море,

Потіха ж — голови зривать.

Давно їм в голові роїлось

І, мов на поступки, хотілось

Рутульцям перегону дать.

[124] Так Геленор з червоним Ликом,

Роздігшися до сорочок,

Між вештанням, содомом, криком,

Пробралися подуть тічок.

Рутульців добре тасовали

І од рутульців получали

Квитанцію в своїх долгах.

Лик тілько тим і одличився,

Що як до Турна примостився,

То з’їздив добре по зубах.

[125] Но Турн і сам був розбишака

І Лика сплющив в один мах;

Із носа бризнула кабака,

У Турна околів в ногах.

А также пану Геленору

Смертельного дали затьору,

І сей без духу тут оставсь.

Рутульців се возвеселило

І так їх серце ободрило,

Що і негідний скрізь совавсь.

[126] Натиснули і напустились,