Енеїда - Іван Петрович Котляревський

[84] «Не бійся, добрий Евріале, —

Іул йому сей дав одвіт, —

Ти служиш нам не за пропале,

На смерть несеш за нас живіт.

Твоїм буть братом не стиджуся

І неню заступать кленуся,

Тебе собою заплачу:

Пайок, одежу і кватиру,

Пшона, муки, яєць і сиру

По смерть в довольстві назначу».

[85] І так, одважна наша пара

Пустилася в рутульський стан.

На те і місяць вкрила хмара,

І поле вкрив густий туман.

Було се саме опівночі;

Рутульці спали скілько мочі,

Сивуха сну їм піддала;

Роздігшися, порозкладались,

В безпечності не сподівались

Ні од кого ніяка зла.

[86] І часовії, на мушкетах

Поклавшись, спали на заказ;

Хропли всі п’яні на пікетах,

Тут їх застав послідній час!

Переднюю побивши стражу,

Полізли в стан варити кашу;

Низ тут товаришу сказав:

«Приляж к землі ти для підслуху,

А я задам рутульцям духу,

Гляди, щоб нас хто не спіткав».

[87] Сказавши, першому Раменту

Головку буйную одтяв,

Не дав зробить і тестаменту,

К чортам його навік послав.

Сей на руках знав ворожити,

Кому знав скілько віку жити,

Та не собі він був пророк.

Другим ми часто пророкуєм,

Як знахурі, чуже толкуєм,

Собі ж шукаєм циганок.

[88] А послі Ремових він воїв

По одному всіх подушив;

І блюдолизів, ложкомоїв

Впрах, вдребезги перемізжив.

Намацавши ж самого Рема,

Потиснув, мов Хому Ярема,

Що й очі вискочили преч;

Вхвативсь за бороду кудлату

І злому Трої супостату

Макітру одділив од плеч.

[89] Вблизі тут був намет Серрана,

На сього Низ і наскакав;

Він тілько що роздігсь з каптана

І смачно по вечері спав.

Низ шаблею мазнув по пупу,

Зад з головою сплющив вкупу,

Що із Серрана вийшов рак;

Бо голова між ніг вплелася,

А задня вгору піднялася;

Умер фігурно неборак!

[90] І Евріал, як Низ возився,

То не гулявши простояв;

Він также к сонним докосився,

Врагів на той світ одправляв.

Колов і різав без розбору,

І як ніхто не мав з ним спору,

То поравсь, мов в кошарі вовк;

І виборних, і підпомощних,

І простих, і старших вельможних,

Хто ні попавсь, того і товк.

[91] Попався Ретус Евріалу,

Сей не зовсім іще заснув;

Приїхавши од Турна з балу,

Пальонки дома ковтонув,

І тілько-тілько забувався,

Як Евріал к йому підкрався

І просто в рот кинджал уткнув,

І приколов його, як квітку,

Що баби колють на намітку,

Тут Ретус душу ізригнув.

[92] Наш Евріал остервенився,

Забув, що на часок зайшов;

В намет к Мезапу був пустився,

Там може б смерть собі найшов;

Но повстрічався з другом Низом,

З запальчивим, як сам, харцизом,

Сей Евріала удержав.

«Покиньмо кров врагам пускати,

Пора нам відсіль уплітати», —

Низ Евріалові сказав.

[93] Як вовк овець смиренних душить,

Коли в кошару завіта,

Курчатам тхір головки сушить,

Без крику мізок висмокта.

Як, добре врем’я угодивши

І сіркою хлів накуривши,

Без крику крадуть слимаки

Гусей, курей, качок, індиків

У гевалів і амаликів,

Що роблять часто і дяки.

[94] Так наші смілії вояки

Тут мовча проливали кров;

Од ней краснілися, мов раки,

За честь і к князю за любов.

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильнійша од гармат,

Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,

Там лицар — всякий парубійка,

Козак там чортові не брат.

[95] Так порався Низ з Евріалом,

Дали рутульцям накарпас;

Земля взялась од крові калом,

Поляк піднявся б по сам пас,

Но наші по крові бродили,

Мов на торгу музик водили,

І убирались на простор:

Щоб швидче поспішить к Енею

Похвастать храбростю своєю

І Турнів розказать задор.

[96] Уже із лагеря щасливо

Убрались наші смільчаки;

Раділо серце не трусливо,

Жвяхтіли мокрі личаки,

Із хмари місяць показався,

І од землі туман піднявся,

Все віщовало добрий путь.

Як ось Волсент гульк із долини

З полком латинської дружини.

Біда! як нашим увильнуть?

[97] Дали якраз до лісу тягу,

Бистріше бігли од хортів;

Спасались бідні на одвагу

Від супостатів, ворогів.

Так пара горличок невинних

Летять спастись в лісах обширних

Од злого кібчика когтей.

Но зло, назначене судьбою,

Слідитиме скрізь за тобою,

Не утечеш за сто морей.

[98] Латинці до лісу слідили

Одважних наших розбишак

І часовими окружили,

Що з лісу не шмигнеш ніяк;

А часть, розсипавшись по лісу,

Піймали одного зарізу,

То Евріала-молодця.

Тогді Низ на вербу збирався,

Як Евріал врагам попався,

Мов між вовків плоха вівця.

[99] Низ — глядь, і бачить Евріала,

Що тішаться ним вороги;

Важка печаль на серце пала,

Кричить к Зевесу: «Помоги!»

Коп’є булатне направляє,

В латинців просто посилає,

Сульмону серце пробива;

Як сніп, на землю повалився,

Не вспів і охнуть, а скривився,

В послідній раз Сульмон зіва.

[100] Вслід за коп’єм стрілу пускає

І просто Тагові в висок;

Душа із тіла вилітає,

На жовтий пада труп пісок.

Волсент утратив воїв пару,

Кленеть невидимую кару

І в ярості, як віл, реве:

«За кров Сульмонову і Тага

Умреш, проклята упиряга,

За ними вслід пошлю тебе».

[101] І замахнувсь на Евріала,

Щоб знять головку палашем;

Тут храбрість Низова пропала,

І серце стало кулішем.

Біжить, летить, кричить щосили:

«Пеккатум робиш, фратер милий

Невинному морс задаєш:

Я стультус, лятро, розбишака,

Неквіссімус і гайдамака;

Постій! невинную кров ллєш».

[102] Но, замахнувшись, не вдержався,

Волсент головку одчесав:

Головка, мов кавун качався,

Язик невнятно белькотав.

Уста коральні посиніли,

Рум’яні щоки поблідніли,

І білий цвіт в лиці пожовк;

Закрилися і ясні очі,

Покрились тьмою вічной ночі,

Навіки милий глас умовк.

[103] Уздрівши Низ труп Евріала,

Од ярості осатанів;

Всіх злостей випустивши жала,

К Волсенту просто полетів,

Як блискавка проходить тучу,

Він так пробіг врагів між кучу

І до Волсента докосивсь:

Схватив його за чуб рукою,

Меч в серце засадив другою,

Волсент і духу тут пустивсь.

[104] Як іскра, порох запаливши,

Сама з ним вкупі пропада;

Так Низ, Волсентія убивши,

І сам лишився живота;

Бо всі на його і напали,

На смерть звертіли і зім’яли

І голову зняли з плечей.

Так кончили жизнь козарлюги,

Зробивши славнії услуги

На вічность пам’яті своєй.

[105] Латинці зараз ізробили

Абияк мари