Поезiї - Михайло Петрович Старицький

I в серце, смертiю повите, Живу надiю закропiть! Вшануйте рiдну його рiч, Назвiть без хитрощiв своєю I розженiте над землею Ви непрозору, глупу нiч… Най кат жене, а ви любiть Свою окрадену родину, — Й за неї сили до загину I навiть душу положiть! 1876 ДО УКРАЇНИ
Моя Україно! Як я тебе любив! Твої луги, твої степи розлогi, Днiпра ревучого славетнiї пороги I хвилi золотi твоїх шовкових нив. Як я любив в садочках вишняку Твої бiлесенькi, немов хустини, хати, Поважну рiч старих дiдiв чубатих I регiт дiтвори в жартливому танку. Як я любив в нiч теплу, весняну Чуть пугача з дiброви тихий стогiн, Гукання парубкiв, дiвчат веселий гомiн I пiсню з-за лугiв розкiшну, голосну. Як я любив уосени в стiжках Хлiб коло хат, а ранками сiдими Селян за працею хапливою мiж ними I стукiт говiркий цiпiв геть по токах. Як я любив зимової доби При каганцi невпиннеє сюрчання Тих веретен i пiсню чи ридання Тихесеньке жiночої журби. Як я люблю безрадiсно тебе, Народе мiй, убожеством прибитий, Знеможений i темнiстю сповитий, Що вже забув i поважать себе, Потративши свої колишнi сили… Як я люблю твої сумнi могили, Україно! Як я люблю тебе!  I ось тепер та мучена любов Мене жене в далекую чужину… (1881) ПОЕТУ
Як нiч насувається туча I млою небо окрива, Гуркоче грiм, а буря злюча Дуби з корiннями вирива, Здiймає, гонить хвилi гори На почорнiлiм, лютiм морi; Реве, i стогне, i рида, I човна бiдного гойда Понад безоднею хисткою… Пловець, погинеш в боротьбi! Куди й боротися тобi З тiєю силою слiпою? — Не одного борця вона Уже поринула до дна! Пiд завiрюху i негоду Серед буяння в свiтi зла Чи не пiти в свою господу, Чи не зложити й нам весла? Замовкнути серденько од миру Й наладнувати свою лiру Для власних мук, для власних слiз, Для тайних з-за кутка погрiз, — Бо там на шарварку людському, Де брат на брата точить нiж, Де повселюдно йде рабiж, Там не чутно буде нiкому, Серед гармидеру й турбот, — Моїх пiсень, моїх скорбот. Нi, тричi нi! Хай краще струни Порве мiй стогiн навiсний! Коли кругом в дочаснi труни Борцiв лягає гурт тiсний, Коли юнацька сила в'яне, А там смiється щось погане, — Не про кохання, не про рай, Поспiвче, голосно спiвай! Але розваж словами брата, Що й не виходить iз залiз; Скропи росою твоїх слiз Кривавi рани, що вiд ката, Й душi замученiй, слабiй Одвагу пiснею навiй. Не бiйся вражої наруги; З святим вогнем лини туди, Де панування скрути, туги Та вiковiчної бiди… Спiвай, ридай i будь готовий Замiсть лаврового терновий Вiнець узяти на чоло; Нехай роздавить тебе зло, — Але що смерть?.. Хвилинна страта, А далi — слава голосна… Той умирати, певно, зна, Хто зна любити своего брата, — I за таку тiльки любов, Спiвець, ти жити будеш знов! (1882)