Поезiї - Михайло Петрович Старицький

Поезiї
БОРВIЙ
Чорне хмарище встає повагом, Заступає свiт, стеле темряву; Розпанахалось, завихрилося, Мов страховище з пекла зрушене, Сгорта навкруг землю крилами, Оперезане скрiзь гадюками Сизо-бiлими, волохатими, Що сплiтаються, розплiтаються I звисають вниз грiзним кетягом… Душно, млосяно, i задуха та Мов гнiтить усе важким каменем: Анi способу вiльно дихати, В головi гуде, думи скованi, В серцi млявому — рабськi острахи… Притаїлось все пополохане Перед з'явиськом тучi грiзної: Вiтерець ущух — анi подиху, Змовк веселий гай — анi шелесту, Знишкли пташечки-щебетушечки, Поховалися й кiнцi, шуляки, Ластiвки лише не злякалися — У повiтрi, знай, смiло плавають, Нижуть стрiлами проти хмарища… Люди теж з страхом незмiркованим Тучi ждуть тiї лиховiсної. Багатирщики зачиняються По своїх дворах, по хороминах, Затуляючи вiкна коцями, Щоб не чути їм грому-грюкоту; Позасвiчують ще й лампадочки, Щоб не бачити спалу блискавки — Так жахаються смертi наглої! Жаль їм злинути з свiту ласого, Вiд утiх-розкош в мертву темряву, Що на той-бо свiт, на суд праведний… А сiромi пак на тi заходи Нема вiльної i хвилиноньки: Лиш про те вона побивається, Щоб не знiс потоп їй хатиноньки, Не забрав добра її вбогого, Iз худобою, а то й з дiтками, Чи недужими — батьком, ненькою… Що їй думати про грiхи свої? Гвалт безжалiсний, скрута, горенько Та темнота — ось вiдповiдники! Що лякатись їй смертi наглої? Не дало життя втiх i радощiв, А дало дише муку, нуждоньку, То хоч смерть ота угамує їх, В ямi темнiй дасть їм вiдлежатись… А вже хмарище, туча грiзная Геть насунулась, низом стелеться, Досягаючи лiсу крилами, Нiччю криючи небо збурене… Ось розшарпалась свiтлом-пломенем, Заслiпила всiм очi зляканi Обiзвалася грiзним гомоном, I занишкла знов, притаїлася… Та зненацька враз як не сказиться: Заревла, мов звiр, диким вигуком, Покотилася вихром-бурею, Геть ламаючи, що не трапиться; Заяскрилася блискавицями, Iз страшних гармат разом вдарила, Аж земля кругом iздригнулася, В хлющi пiнявiй потопаючи… Не журiться ж, гей, бiдарi мої, — Горобина нiч — вам не мачуха! Смiло глянемо в вiчi борвiю Та змiркуємо усе розумом: Може, зiрвемо ще й порадоньку Вiд бунтовника навiженого?.. Пiсля борвiю гляне сонечко I огрiє всiх рiвним променем, Вороги життя згинуть пропадом, А повiтря скрiзь оздоровшає: Пiсля борвiю легше дихати, — Iз залiз думки вириваються, Серце в груди б'є якось смiливо, I скриляється знов надiянка, Що й окривдженим правда станеться!. 1902 ДО МОЛОДI
На вас, завзятцi-юнаки, Борцi за щастя України, Кладу найкращiї думки, Мої сподiванки єдинi. В вас молода ще грає кров, У вас в думках немає бруду, Палає в серцi ще любов До обездоленого люду.. Не занехайте ж ви її, Не розгубiть по свiтi всує, Нехай вона ваш дух гартує У чеснiй, славнiй боротьбi! Бо стоголовий людський кат Лютує, дужчає щоднини… Не можна тратить i хвилини, Поки ще стогне темний брат. Поки живий, — мерщiй несiть Слiпому свiтиво просвiти,