Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Любове, тано куплена, любове, од тебе залишились лиш нагай, та свист ласо, та спомини про лови. Та все-таки з'явись, як сонце раннє, прекрасна й грізна навіть при вмиранні, й не покидай нас, о, не покидай! ВОДОСПАД  В безумний водоспад хотілося б мені вмент обернутися, ніж мав би я ставати припливом, і повзти на пляж, і здобувати збудовані дітьми фортеці піщані… Цвісти веселкою, як водяниста тьмава, — це краще, ніж одним нести намул брехні, а іншим — береги встеляти злотяні, куди трудний бідак ступить не має права. Вже краще злинути, мов пара невагома, плисти до джерела, де грає правди вир, аніж повірити в падлючний поговір — Ніл сплутати з мертвотами Содома. Ніж бути злим, сплавним і повним зрадних рад, волію падати, як вічний водоспад! Вільям Шекспір
СОНЕТИ





1 Ми прагнемо, щоб не помер ніколи Сяйнистої краси рожевий цвіт, Щоб він, дитя Троянди ясночоле, В нових бруньках приходив знов на світ. А ти, задивлений у власну вроду, її годуєш пломенем своїм; Горить — але скажи, кому на шкоду? — Душі твоєї пребагатий дім. Ти, хто весні сьогодні пишна пара, Змарновуєш у пуп'янку життя, Як той багатий, та нещасний скнара, Що стлумлює в собі ясні чуття. Світ пожалій, не зводь красу до гробу: Віддай природі борг — свою подобу! 2 Як сорок зим торкне твого чола, Пориє зморшками лице прекрасне, І молодість, що сяяла й цвіла, Немов ліврея пишна, зблякне й згасне, Тоді, коли спитаються: «А де ж Краса твоя?» — який пекучий сором, Яку безславну похвалу знайдеш В очах запалих із погаслим зором! Якби ти міг сказати: «Ось дитя, Ось відбиток живий моєї вроди, Ось підсумок всього мого життя І скарб, де сяють всі мої клейноди», — Знайшов би, поруч з холодом старим, Гарячу кров і юності нестрим! 3  Глянь в дзеркало й скажи: негайно треба Творити з цього виду інший вид, А ні — то зрадиш світ і волю неба, Даси жоні якійсь безплоддя встид. Де є така, що в пору ораниці Для плуга й сіву лона не дає? Де той, хто в плоті власній, як в гробниці, Готов потомство поховать своє ? В тобі, як в дзеркалі, відбилась мати, її весна, що відцвіла давно. І ти, відцвівши, міг би так впізнати Свій красен час крізь старості вікно!