На кленовім мості - Світлана Дремлюк

Йому часто доводилось ходити від одного господаря до іншого: там наймали тимчасово, а там — не витримував чи обставини мінялися. Були такі, що жаліли, ставились як до свого, а інші — «всяко бувало, бодай і не згадувати», казав, хитаючи головою. Інколи й били, і годували абияк. А одна розповідь вразила мене особливо.

— Десь мені вже 16-й рік пішов. І служив я тоді у Кавунів. Недобрі то люди були, і хазяйка, і хазяїн. Не було у мене просвітлої години за роботою.

А одного разу, якраз перед зимовим Миколаєм, зве мене хазяїн до хати зразу ж по обіді та й каже, щоб сідлав коня й верхи їхав на хутір, верстов сім буде, покликати родичів на хрестини. Зима того року була дуже завальна: снігу намело майже по пояс, а тут іще й вітер піднявся, почало вихрити, замітати, морозець налягав... Я спробував пояснити, що скоро сонце сяде, негода ж така, та де там! Тільки розгнівив хазяїна...

Осідлав коня та й рушив. У полі вітер ще дужче пронизував, снігом очі засипало, а кінь з трудом переступав по заметах. Видно, я трохи збився з дороги, бо відразу поїхав навпрошки—думав, що швидше буде, аж тут і стемніло. Пустив я поводи і вже не сидів, а майже лежав, притулившись до теплої шиї коня. Мабуть, ще трохи — той упав би, замерз у полі. Та кінь добрий був, розумний, ось він і привіз мене на хутір у той двір, де не раз бував. Я не міг злізти — упав з коня, а хазяїни якраз поралися, побачили, підняли, спочатку снігом одтирали, а потім — горілкою, одігріли, переодягнули. Як очуняв, то зразу ж хотів назад їхати, але не пустили, повезли назад уже другого дня своїми саньми ще й перед хазяїном заступились за мене...

Прадід дослужив у того хазяїна до свят і перейшов до іншого, де жилось значно краще. Проте через якийсь рік, знову трапилась небезпечна пригода: пізно ввечері їхав саньми через поле і напала на нього вовча зграя. Врятували знову ж таки коні, дужі, витривалі. Він палив і кидав позад саней запалені віхті соломи, а коні щодуху мчали через поле, аж поки вовки не відстали, зачувши гавкіт собак у селі...

Після військової служби прадід залишив назавжди Зелену, став працювати спочатку в економії, а пізніше — на жомовій ямі цукрового заводу. А там теж усього було: і підводи душили, і падав під коні, бо й буряк, і жом доставляли тільки возами, тому скупчення було неймовірне. Я не раз розпитувала прадіда про кріпаччину: що од батьків чув, що люди казали. Проте він мало згадував такого, що могло б тоді вразити мене, зважаючи ще й на вік, на досвід. Запам’яталось тільки те, що повторював часто: «Ну, що з тих балачок про волю? Що та воля, як землі не дали? Ото й гнули спину, то на панів, то в наймах...»

Саме через безземелля вони з дружиною й працювали в економії, залишивши рідне село. Купили невеликий клапоть землі, побудували хату, стяглися на корову й коней, але вважалися бідними, бо якась десятина — дві землі не могли забезпечити сім’ю.

Молодший брат прадіда ходив на заробітки аж у Таврію й Бессарабію, а тому їх обох по-вуличному стали називати Басарабами. Ця традиція «вуличних псевдонімів» вкоренилася, очевидно, ще від запорізьких часів, коли справжні прізвища зумисно приховувались.

Брати оселилися поруч, обоє мали дуже мало присадибної землі. Так сталося, що молодший помер досить рано, а його сім’я продала хату недобрим людям, з якими відразу ж склалися напружені стосунки.

Я й досі з болем і страхом згадую постійні щорічні баталії між сусідами за межу восени чи весною, коли орались городи, а молодший і значно агресивніший сусід «ліз на груди», приорюючи собі якихось 15-20 см. От якоби їм зараз жити, коли гектари землі гуляють, нікому не потрібні, забруднені й занедбані...

Прадід по лінії маминої матері, бабусі Марини, Варфоломій Кравець, вважався заможною людиною, бо мав кілька десятин землі, тримав чимало скотини, а певний час навіть був старостою села. Правда, був неписьменним, але носив на грудях мідну бляху, а на паперах замість підпису ставив хрестик.

Я не пам’ятаю ні його, ні прабаби Ганни, ні старших синів із цієї сім’ї — вони пішли з життя ще до мого народження. Мама інколи згадувала свого аж надто суворого діда, а решту я знаю з розповідей бабці Марини. А розказувати було що!

Сім’я була дуже велика: одинадцять дітей, з яких восьмеро вижили й стали дорослими. Як же вона жила, ця заможня сім’я? Коли бабуся згадувала про часи своєї молодості, то з властивою їй емоційністю повторювала:

— Ну, хіба то куркулі були? Злидні, а не куркулі! Злидні! Спину гнули від ранку до вечора, світу Божого не бачили. Оце зараз — справжні куркулі!

Якщо зважити, що ці спостереження з’явились у неї десь наприкінці 60-х років, то не важко уявити, якими б вони стали нині, коли новочасні куркулі обросли не тільки «хатинками на 8-10 кімнат», парканами, машинами, сараями, а й охороною, наймитами.

Слід сказати, що у сім’ї Варфоломія Кравця порядки були аж надто суворі: кожен знав свою роботу і виконував її без нагадування. Звечора вносили пару сіток соломи, застеляли ряднами, клали кожухи, старші діти лягали спати покотом, менші — на печі, лежанці, батько — на ліжку, мати — на печі або на топчані. Вранці солому спалювали, гріли хату, варили сніданок. Хлопці, часто разом із наймитами, порались коло худоби, коло реманенту, а дівчата— на кухні, по хаті. Вдень усі пряли й шили (взимку) або працювали на полі. Мати давала лад у хаті, батько — надворі.

Хлопці «по кілька зим» ходили до школи, а дівчата — жодна. Слово батька ніколи не обговорювалось. Він дбав про дітей по-своєму, намагався одружити їх вигідно, бо розумів, що землі усім не вистачить. Тим-то сімейне життя більшості дітей розминулося із щастям...