На кленовім мості - Світлана Дремлюк
А ось двір, чистий, просторий, густо порослий споришем, обсаджений квітами, і невеликий садок, дбайливо доглянутий прадідом, згадую доволі часто. Що було дійсно гарним і незвичайним біля нашої хати, так це бузок, котрий тягнувся алеєю попід тином над дорогою метрів дванадцять. Коли він зацвітав весною, буяли пахощі, гули бджоли, усе яснішало від сіро-голубого марева цвіту, а хата, побілена, причепурена, виглядала справді ошатнею на тлі зеленої трави й квітів, котрі так дбали мама й прабабуся.
Влітку навкруги все буйніло і заростало, зовсім, як в описі Довженкового городу. І я, як і малий Сашко, теж вирушала в дальні «походи», перевіряла, куди повертаються соняшники, чи з’явився клей на вишнях, гойдалась на міцних гілках, чесала «шовкову» траву в садку й влаштовувала схованки в бузку. Спочатку там у мене були «хатки» для гри із саморобними «ганчір’яними» ляльками, а потім — ховалась з книгами.
Книги — це особлива тема. Взимку читала, аж до 6-го класу при каганцеві — лампою користувалась здебільшого тільки мама. Весною й восени прабабуся виділяла час тільки на уроки: мовляв, читання — забавка, може й почекати. Доводилося бути дуже обачною й винахідливою, щоб не попало «насторч ганчіркою». А влітку я найдужче любила дощові дні: роботи не давали, читати можна було досхочу. Якщо дощ вщухав, можна було ще й відчиняти вікно і слухати химерну музику дощу — постійно підставляли відра, ночви, миски, збираючи дощову воду, краплини стікали із стріхи, стукали об стінки посуду в дивовижному ритмі. І так гарно і мріялося, й читалося під той незвичайно утаємничений передзвін!
Взимку особливі дні наставали тоді, коли завалювало снігом по самі вікна. Тоді прорубувались у заметах проходи на вулицю, а потім сніг відкидали далі від стін хати.
Проте довго читати взимку можна було, окрім, звичайно, вечірнього часу при каганці, тільки в сонячні дні — вікна не так затулялись снопами соломи, і в хаті було достатньо світла.
У ті часи всі хати на зиму «обставляли» — найкращий вигляд мали в’язки очерету, соломи, але бувало, що використовували й снопи кукурудзи та соняшників. Так утеплювали тонкі стіни, захищаючи оселю від холоду.
В зимовий період ніяких заборон чи перешкод стосовно читання не було, а тому я щотижня ходила в бібліотеку, набирала книжок, скільки дозволяли, — і читала досхочу. Якось випадково (я тоді була лише в 3-му класі) мені потрапила «Лісова пісня» Лесі Українки. Я булатак вражена незвичайністю твору, просто приголомшена, і довго-довго перебувала під цим враженням...
Видно, знайомі помічали мої регулярні походи до бібліотеки, бо, зустрічаючи, дехто питав, що взяла, що читаю. Одного разу мені дісталась величезна, красиво ілюстрована книга казок «Ненаглядная красота». І я, дуже задоволена, поспішала додому, час від часу поглядаючи то на палітурку, то на форзаци.
Назустріч якраз ішов чоловік маминої колеги й зацікавився, що ж таке «розгарнюще» я несу, а потім доповів мамі:
Там ваша дочка «ненаглядную красоту» додому понесла!
Мама насилу зрозуміла, що ж то за «красота» така.
У мене був дійсно якийсь «шквал» читання, бо вже в середніх класах читала не тільки все доступне з бібліотеки, а й журнали, брошури і навіть... словники. Щоправда, мама в той час уже почала потроху контролювати моє читання й підказувати, рекомендувати, що краще, що необхідніше. І це спрацювало!
Можу з певністю сказати, що я вже тоді відчувала, як ширшає обрій, набирає значимості, глибини усе навколо.
Прагнення до знань, її величність Книга вивели і мене, і моїх батьків, як і багатьох-багатьох таких же сільських дітей, на дорогу світла й пізнання, незважаючи на ту похилену хату, низьку стелю й маленькі, підсліпуваті вікна.
IV. Слово про батькаО, я хотів би вічно жить, Але спасибі і замить. А. Німенко
Час, швидкоплинний і невблаганний, віддаляє й віддаляє події, притишує біль втрат. Але є такі почуття, що живуть у глибині душі і, мабуть, залишаються там назавжди, ймовірно переходячи з нею і в інший світ після смерті людини. Принаймні, особисто у мене все складається саме так.
Я ніколи й нікого не назвала батьком, не вимовила цього слова у звертанні, зовсім не пам’ятаю батька, але, здається, знала його усе життя, відчувала його духовний вплив, починаючи з дитинства.
Мало хто з моїх ровесників мав батьків, мало хто пам’ятав їх. Це сприймалося в ті роки як загальний біль, спільна доля. Взагалі, люди тоді жили, стиснувши зуби, без стогону і таких звичних зараз скарг. У куточках спогадів оживають картини: повертаються з війни сусіди, і це охоплює радістю всіх знайомих, вони біжать привітатися, розпитати; мене часто просять, щоб «вгадала», коли повернеться батько, і я чесно відповідаю: «завтра». Це «завтра» так і не настало.
Після визволення України і після війни мама посилала запити в усі кінці. Відповідь була однозначна: «Загинув безвісти в 1941 році». Ні місця, ні дати.
Ішов час, я підростала, бажання побачити батька стало постійним. Підігрівав його молодший брат: мовляв, живий, тільки десь у полоні чи за кордоном. Згодом це пройшло, а я стала збирати інформацію, виліплюючи в своїй уяві реальний образ Батька. Розпитувала матір, родичів, знайомих. Друзів фактично не залишилось — розкидала й забрала війна. Ясно, що це були епізодичні розповіді, але мій допитливий розум, начитаність допомагали.
Народився мій батько у сільській родині, був старшим у сім’ї, де було ще четверо хлопців. Сім’я рано втратила годувальника, тому увесь тягар