На кленовім мості - Світлана Дремлюк

— Побійтеся Бога, Гнатовичу! За віщо! Я ж проробила в колгоспі більше тридцяти років, і в ланці, і на фермі. Ніхто про мене зроду поганого слова не сказав. За що ж ви так на мене? Пробачте вже, згляньтесь на мою старість...

— Ото, щоб знала, як виправдовуватись і щоб другим неповадно було. Одну накажу, як слідує, то й другим буде зась!

Голова вирвав з рук оторопілої жінки злощасну торбинку, жбурнув її в машину і, з трудом втиснувши своє тіло за кермо, рвонув з місця, оббризкавши стару водою й грязюкою...

— Не знаю вже, як я тоді й додому доплентала, — вела далі невеселу мову тітка, раз по раз втираючи сльози. Якось мені раптом усе наче потухло всередині: от немає сили, от-от упаду отут, на шляху, і лежатиму дровинякою, поки й задубію. Але якось-таки добрела з Божою поміччю додому. І так мені стало і боляче, і страшно, — лежу цілу ніч без сну й думаю: а що, як і справді ославить на все село? Соромно ж буде і перед людьми, і перед дітьми та внуками! А в нього розуму на це хватить... І, головне, за що? Віриш, дитино, таке на мене найшло: от не переживу сорому, зроблю щось собі, щоб не дожити до ганьби... Ледве діждавшись ранку, пішла до сусідки Марусі, розказала їй, як було. А та давай мене умовляти й лаяти заразом. Мовляв, усі, бабо Ганю, знають і вас, і голову нашого розпрекрасного. Розумний, мовляв, не повірить, а дурний — не подивує. Так він по-людському ніколи й не говорить: усе з лайкою, образами. Як тільки терплять люди?

— Отак я помучилась ще з тиждень із своєю гіркотою, але було все тихо: ніхто нічого про мене ні згадує, ні пише. Та хай би воно, те насіння, йому на пні згнило, як і отой невикопаний лан буряків, що переорали цієї весни...

Тітка нахилила голову й замовила. Я теж трохи помовчала, а потім спокійно й твердо сказала:

— Тьотю Ганю, тебе ж і справді у селі знають краще, як його, причому знають, що ти добра й порядна людина. І навіть якби написав, як нахвалявся, то скоріше б викликав людський осуд на себе. Може, й з іншими людьми він так говорить, то хіба вони так усе до серця беруть?

— Ой, дитино, у селі голова — уся влада: і цар, і бог. Бояться його люди, от і все. А що деякі не звертають уваги на образи й матюки, то їм байдуже: голова собі усе з колгоспу тягне, і вони мовчки тягнуть. Але добре, що так обійшлося. Ось уже два тижні пройшло, а згадую — пече мене та кривда, мучить. Якби була знала...

Пройшло вже кілька років. Розвалився до кінця й без того розвалений колгосп у цьому віддаленому, забутому Богом селі. Більше стало хатів-пусток, зяють вирваними вікнами й дверима колишні ферми і обростають непрохідними бур’янами.

Не стало й тітки Гані. Пішла у кращий світ, склавши свої натруджені руки, оплакана дітьми і внуками, вшанована односельцями. А кривда ще й досі живе у цьому скривдженому, спустошеному селі...

Коли приходиш на роботу в школу без жодних навичок, досвіду і впевненості, маючи лише диплом про вищу освіту, то обов’язково проймаєшся особливим магнетизмом до старших і мудрих колег, тим більше, якщо й вони не обходять тебе увагою.

Таким був колись для мене незабутньої пам’яті Петро Якович Гришко  — учитель української мови і літератури. Високий, підтягнутий, завжди при краватці, спокійний і по-особливому доброзичливий, він мимоволі привертав увагу. Сам і підійшов познайомитись, запитав звідки родом, де навчалась, де буду жити, а насамкінець промовив підбадьорливо:

— Головне, не треба боятись і опускати руки після перших невдач: не святі горшки ліплять. Пройде рік-два, старатиметесь, то й ви станете тертим калачем! Аякже!

По-дружньому потис руку, тепло посміхнувся, побажав успіхів і пообіцяв підтримку.

Згодом я переконалась, що це були не пусті слова: коли й за чим не звернешся — уважно вислухає, щось порадить, підкаже. У нього, виявляється, було таке неписане правило — допомагати молодим, підгримувати їх. Бувало каже:

— У молодого спеціаліста завжди є недоліки. Можна легко до чогось прискіпатись, підтяти людині крила па самому злеті. Так не годиться! Ти спочатку навчи молодшого колегу, допоможи йому, а тоді вже з нього й питай!

Вже в перші тижні роботи я звернула увагу, що коли до вчительської заходив Петро Якович, то усі якось мимоволі підтягувались: припинялись, як він казав, «базарні розмови». Саме до Гришка звергались, питали його думки стосовно цікавих газетних публікацій, нових книг чи телепередач. І виступи його на педрадах та різних семінарах були ґрунтовними й глибокими. Він багато читав, працював над собою, але, мабуть, річ була, передусім, в тому, що Гришко належав до педагогів, які поважають свою працю й пишаються своїм призначенням — давати знання. Та й починав він своє вчителювання ще до війни у селі і був там чи не єдиною «культурною силою». Ішов такий учитель вулицею — і всі кланялися, виявляючи повагу. Але ж її спочатку треба було заслужити!

Учні Гришка дуже поважали, хоча й побоювались: ніколи й нікому спуску не давав, був дуже вимогливим, але справедливим. Даючи глибокі знання, він, що найголовніше, вчив дітей мислити, правильно висловлюватись. Навіть у нелегкий час спочатку сталінських, а потім і брежнєвських утисків Петро Якович учив шанувати рідне слово, відчувати його неповторну мелодійність і красу. Проте ніколи не приховував, що йому більше подобається працювати зі старшокласниками:

— Більше простору й стеля вища, — говорив, наче виправдовуючись.

Незважаючи на деяку суворість і високу вимогливість, Петро Якович володів неабияким почуттям гумору, любив пожартувати в компанії, а інколи — й на уроці. Та й мова у