Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Геть, відчепися, іскорко мала!
Пече у скронь, мов сірка і смола…
Х о р а н г е л і в
Що не належить вам,
То й не займайте,
Що дух бентежить вам,
Те оминайте.
Воїнство, гублячим
Відсіч готов!
Владна над люблячим
Тільки любов!
М е ф і с т о ф е л ь
Пече в печінку, в серце, в скронь!
Це ж наддиявольський огонь!
Сильніш пекельних тії врази!
Так ось чому зітхають цілі дні
Відкинуті коханці, що ладні
За милою зорить, звихнувши в'язи.
І я!.. Куди я очі пориваю?
Раніш мені були бридкі без краю
Вони, мої одвічні вороги.
Та чимсь чужим душа моя обнята:
Мені до мислі ті любесенькі хлоп'ята,
І їх клясти не маю вже снаги…
Коли пошиюся я в дурні,
То більших дурнів не знайти.
Малята вредні, шурубурні,
Над вас немає люботи!
Скажіть мені, кохані голуб'ята, —
Ви ж також люциферський рід і плід?
Кортить мені вас всіх розцілувати,
Воно, здається, так і слід…
Такі мені ви люб'язні і рідні,
Мов тисячі разів я бачив вас:
На постаті дивлюся миловидні
І відчуваю мов котячий лас.
Ходіть до мене, дітоньки, благаю ж…
А н г е л и
Ось ми йдемо — чого ж ти відбігаєш?
Ми близимось — а ти од нас в підскок!
Ангели заходять круга і окривають всю просторінь.
М е ф і с т о ф е л ь
(одтиснутий на передній кін)
Ви звикли нас лукавими взивати,
А вмієте незгірше чаклувати —
Чоловіків звабляти і жінок…
Оце так так! Оце так діло!
Мов любощів мені дано…
Пойнято полум'ям все тіло,
А голови вже й не чутно…
Ну, опускайтеся, не вийтесь без кінця!
Але ж поводьтеся хоч трохи по-мирському.
Хоча поважний вид вам личить як нікому,
Але усміхнений ще краще до лиця.
Мене така усмішка пориває,
Як часто між закоханих буває —
Ледь світиться в куточках любих уст.
За всіх миліш ти, рославий молодче;
Поглянь на мене хтивіше, солодче —
І на попів приходить м'ясопуст!
Не вадило б вам дещо оголитись,
Нема пуття з цнотливих тих хламид.
Ось одвернулись… Ззаду подивитись —
Ще дужче розбирає апетит.
Х о р а н г е л і в
Люблячий пломінь,
Лагідний промінь!
Сяєвом правди
Грішних направ ти
І, від погуби пут
Збавивши їх,
Виведи їх на путь
Райських утіх.
М е ф і с т о ф е л ь
(схаменувшись)
Що сталось? Весь я в виразках, як Йов[261],
Самого страх бере при огляданні,
Та, обдивившися, я торжествую знов:
Так, мого роду сили нездоланні —
Зберіг я часті, чорту притаманні,
На шкурі лиш прикинулась любов.
Загасло вже ненавидне багаття,
Тож навздогін я всім вам шлю прокляття!
Х о р а н г е л і в
Кого скупає
Пломінь священний,
Той у блаженний
Сонм уступає.
Хором врочистим
Злинемо ввись!
Аером чистим,
Душе, живись!
(Здіймаються в небо, забираючи з собою безсмертну частину [262] Фауста).
М е ф і с т о ф е л ь
(озираючись)
Та що за лихо? Де ви ділись?
Ви, пуцьверінки, чорта підвели…
Зі здобиччю своєю в небі скрились —
Так ось чого ви справді тут були!
Невже ж я скарб такий втеряти мушу —
Запродану мені високу душу,
Що лестками ви в мене відняли?!
Шкода тут позивати небо.
Доводить право набуття…
Обдурено старого — так і треба!
Нехай не розм'якає без пуття.
А я ж на те вгатив великі кошти…
Яка ганьба! Усе пішло на дим…
Бувалий чорте! Та чого ж ти
Піддався любощам пустим?
Коли вже навіть битий жак
Зміг, як дитина, підманиться,
То я собі міркую так,
Що тая дурість — не дурниця.
УЩЕЛИНИ, ЛІС, СКЕЛІ, ПУСТИНЯ
С в я т і в і д л ю д н и к и на схилі гори поміж ущелин
Х о р і л у н а
Скелі стоять стрімкі,
Сосни шумлять дзвінкі, —
Корені в них чіпкі,
Стовбури в них гінкі.
Хвилі прудкі біжать,
Надра гірські мовчать;
Тигри навкруг снують,
Лагідно муркають:
Тут ворожди нема,
Тільки любов сама.
P a t e r e x t a t i c u s[263]
(ширяючи в повітрі вгору-вниз)
Вічний блаженства пал,
Буйний любови шал,
Серця відчайний біль,
Бог, як осяйна ціль!
Стріли, жаліть мене,
Списи, коліть мене,
Шаблі, січіть мене,
Громи, печіть мене!
Згинь, наче хмарна тінь,
Зовнішня марна тлінь!
Сонцем ясним заграй,
Вічний любови рай!
P a t e r p r o f o n d u s[264]
(у глибині)
