Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Стою я на вежі
Немало вже літ,
В прекраснім безмежжі
Я бачу весь світ.
Поля неозорі,
І темні ліси,
І місяць, і зорі —
Все повне краси.
Скрізь вічні оздоби,
Скрізь вічне буття,
А в нім до вподоби
І власне життя.
Чи світле, чи хмарне
Було воно там,
Здавалося гарне
Щасливим очам.
Пауза.
Ні, не лиш одне щасливе
Бачить випало мені:
Щось зловісне, щось страшливе
Піднялося вдалині,
Загорілось, заіскрилось
Поміж віття темних лип,
Ще й од вітру розгнітилось —
Розлилося вшир і вглиб.
То палає хата вбога,
Мохувата, вогка стріха;
А впинить огню незмога,
Де рятунку взять од лиха?
Вам, стареньким, дітись ніде;
Як же ви не впильнували?
Весь ваш статок димом піде —
Безголов'я небувале!
Підлітають вище й вище
Хвилі полум'я страшного…
Чи старенькі там живі ще,
Чи втекли із пекла того?
Ось вогні прудкі, стрілисті
Геть розбіглись в гіллі, в листі;
Вітки миттю зайнялися,
Вниз посипались, хрусткі…
Ой, нащо мені далися
Очі надто аж зіркі!
З хряском валиться каплиця,
Бо ж на неї все летить…
Вище полум'я зміїться —
Аж до самих верховіть.
Багрянисто палахкоче
Все стовбур'я наголо…
Довга пауза. Спів.
Що голубило тут очі,
Те навіки загуло.
Ф а у с т
(на балконі проти дюни)
То хто там тужить, хто там плаче?
Лінкей виспівує печаль.
Я діяв надто нетерпляче —
Уже бере й самого жаль.
Ну що ж, нехай лип'я згорить те,
Візьметься попелом нехай —
Поставлю башту там і звідти
Дивитись буду у безкрай.
Побачу я нову оселю,
А в ній бабусю і дідка,
Що тихо, раді та веселі,
Там доживатимуть вікá.
М е ф і с т о ф е л ь і Т р о є Д у ж и х
(внизу)
Прибігли ми у повну ристь,
Пробач! Несем неладну вість.
Ми в двері стук, ми в двері грюк —
Вони защепнуті на крюк;
Один потряс, другий натис —
Вони зірвалися з завіс.
Ми кричимо, ми грозимо,
А впертим ради не дамо —
Такі вдалися вже, мабуть,
Нікого й вухом не ведуть.
Тоді ми годі тих дурниць —
Давай тягти їх силоміць;
Старі, що кпили із недуг,
Із ляку визівнули дух…
Іще у них чужак там був,
Поліз у бійку — смерть добув.
Та поки билось і сіклось,
Жар на солому впав якось,
І запалало все кругом,
Горить костром тим трупам трьом.
Ф а у с т
Чи ви ж моїх не чули слів?
Не ґвалту я — міньби хотів.
Кляну я ваш кривавий чин!
Діліть між себе той проклін.
Х о р
Старі слова ізнов збулись:
Перед насильником хились!
Коли ж устав із ним на бій,
Майна й життя вже не жалій.
(Виходять).
Ф а у с т
(на балконі)
На небі змеркло сяйво зір,
Вогонь притих, як ситий звір…
Війнуло вітерцем нічним,
Я чую смалятину й дим…
Непевний вчинок цей спішний!
Та що за привид там страшний?
ОПІВНІЧНА ДОБА
Виступають ч о т и р и с и в і ж і н к и.
П е р ш а
Мене звуть Тіснóта.
Д р у г а
Мене звуть Нужда.
Т р е т я
Мене звуть Турбота.
Ч е т в е р т а
Мене звуть Біда.
Т р о є
Тут замкнуті двері — нам ходу нема,
Живе тут багатий — він нас не прийма.
Б і д а
Я тінню тут стану.
Т і с н о т а
Я димом піду.
Н у ж д а
Пестій і не гляне на мене бліду.
Т у р б о т а
Сестриці, сюди вам невільно ввійти,
Та може Турбота і в щілку вповзти.
(Турбота щезає).
Т і с н о т а
Ходімо вже, сестри мої хмурозорі!
Б і д а
Іде за тобою, як завше, Біда.
Н у ж д а
Од вас не одстане ніколи Нужда.
У т р ь о х
Насунули хмари, не жевріють зорі,
І стайна з простору, де темріє смерк,
Злітає сувора сестра наша — Смерть.
Ф а у с т
(у палаці)
Учотирьох прийшли, а втрьох пішли;
Якусь чудну, непевну річ вели…
«Біда», «нужда», щось ніби «смерк»,