Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
Що всі відрадощі псує!
Б а ш т о в и й
(як вище)
З вечірнім вітром прудко як
Летить процвітаний байдак,
Хоч наладований з верхом
Всіляким скарбом і добром!
Процвітаний байдак, наладований ущерть чужоземними виробами. М е ф і с т о ф е л ь. Т р о є Д у ж и х.
Х о р
Вернули ми,
Та ще й з добром…
Вельможний пане,
Б'єм чолом!
(Виходять на берег, вивантажують добро).
М е ф і с т о ф е л ь
Вернули ми не порожнем
І похвали од пана ждем.
Ми звідси два судна взяли —
Сюди аж двадцять привели.
Що нам доводилось долать,
Нехай посвідчить наша кладь.
На вольнім морі — вольний дух,
Гляди навкруг, не будь лінюх!
Бери, не гербуй [вочевидь, хибодрук: гребуй], все одно,
Чи рибу вгледиш, чи судно!
Вдалося третє підчепить —
Четверте легше захопить,
А п'яте й одсічі не дасть —
У кого сила, в того власть!
Важливо — що, байдуже — як…
У мореплавстві я мастак:
Війна, торгівля і розбій —
Одно сукно, троякий крій.
Т р о є Д у ж и х
Хвали нема!
Нема хвали!
Немов сміття
Ми привезли.
Чогось нахмурив пан лице:
Не до душі
Йому все це.
М е ф і с т о ф е л ь
Ніхто платні
Більш не чекай!
Уже ж ви всі
Взяли свій пай.
Т р о є
Та то бридня!
Попросим — дасть.
Усім належить
Рівна часть.
М е ф і с т о ф е л ь
Знесіть спочатку
В погреби
Усі коштовнії
Скарби.
Розгляне він
Усе пильніш
І порахує
Все точніш —
Не пожалкує
Він і сам,
Дасть учту пишну
Морякам.
Я завтра всяких птиць побачу,
Усіх обмислю, всім оддячу.
Вантаж відносять.
(до Фауста)
Не зсуплюй брів, не хмур чола,
Прекрасно йдуть твої діла.
Усе ти мудрістю скорив
І землю з морем помирив —
Охоче море од землі
Плавкі приймає кораблі.
Тут у палаці ти сидиш
І цілий світ в руках держиш;
Тут, де була лиш гола рінь,
Звели ми перший наш курінь;
Де ми прорили перший рів,
Тепер простір для веслярів…
І землю й море повнить слух
Твоїх трудів, твоїх заслуг.
І нині тут…
Ф а у с т
Прокляте тут! —
Мені отрута із отрут.
У серце наче колька коле,
Скажу бувалому тобі:
Бодай не знать того ніколи!
І гріх, і сором, далебі!
Коли вже тих старих посяду
І сам осяду між лип'я?
Воно чуже — і світовладу
Від того ніби трачу я.
Коли вже там поставлю вежу
І все побачу, все простежу,
Окину зором широчінь
Трудом набутих володінь,
І подивлюся, як навкруг
Прекрасно творить людський дух,
І ради мудрої додам
На поміч сміливим трудам.
Отак-то муки перенось,
Коли в багатстві брак чогось.
І дзвону гук, і запах лип —
Мені мов церква, цвинтар, гріб…
Невже всесильну волю тут
Оцей пісок заб'є до пут?
О, як те збути, як забути?
Почую дзвін — я лютий, лютий!
М е ф і с т о ф е л ь
Так, через прикрощі оті
Смаку не чуєш у житті.
Огидний, що й казать, той дзвін,
Шляхетне вухо ріже він.
Отой ненавидний бов-лив
Все небо жовчю мов залив
І від хрестин до похорон
Тобі ясує свій закон,
Немовбито між «бов» і «лив»
Ти і не жив, а тільки снив.
Ф а у с т
Непослушенство й перекір
Мені струїли владу й мир;
Тут увірветься під кінець
І справедливості терпець.
М е ф і с т о ф е л ь
Чого ж тобі на них дивиться?
Вели сюди переселиться!
Ф а у с т
Жени їх звідти, хай їм грець!
І тут їм добре буде житься —
Я дам прегарний хуторець.
М е ф і с т о ф е л ь
Та ми їх миттю переселим
І схаменутись не дамо,
І в новім селищі веселім
Старе забудеться само.
(Свиснув).
Приходять Т р о є Д у ж и х.
Ходімо виконать наказ,
А завтра буде свято в нас!
Т р о є
Сьогодні пан не був ласкав,
Коли б хоч завтра бенкет дав.
М е ф і с т о ф е л ь
(до глядачів)
Ну що ж, не перший цей дідок:
І в Навуфея був садок[258].
(Царств. І, 21)
ГЛУПА НІЧ
Л і н к е й - б а ш т о в и й
(співає,