На кленовім мості - Світлана Дремлюк
І танцювати теж любила. Бувало, де весілля чи гуляння яке — вона не зупиняється, усіх перетанцює.
Василеві подобалось слухати, як вона співає, як розказує йому щось весело — «щебече», як говорив він тоді. Вони взагалі за шість років свого подружнього життя ні разу й не посварилися. А за що ж їм було сваритись? Василько дуже шанував її, і дітей любив, утішався ними.
Війна, як прокляття, впала на їхні голови й скалічила життя навіки.
Як ішов Василь Чаєнко з дому на призовний пункт, то ніс обох синів на руках: Івасеві було п’ять років, а Сашкові — третій. Йшли люди до центру села сім’ями, і старі, й малі, йшли майже мовчки, як за покійником; то там, то тут чулося приглушене ридання жінок, заспокійливі голоси чоловіків. Тодося не плакала, мов нічого не чула, не знала, куди іде. Попрощалися вже біля «полуторки», що чекала на мобілізованих. Обійняв її Василь, поцілував, попрощався зі своїми старими батьками, молодшим братом, ще раз підняв на руки дітей і рушив до машини. І раптом Тодося, котра увесь цей час була наче закам’яніла, скрикнула і впала, мов підбита чайка, на дорогу...
Як і хто привів її додому — не пам’ятає. Зрозуміла тільки, що лежить у своїй хаті, глянувши на стіни, на рушники, вишиті калиною й виноградом. Прибігли діти, увійшла тітка, і Тодося, побачивши їх перелякані очі, піднялась, пригорнула хлоп’ят і промовила твердо: «Ну, що ж, діти, треба братися до роботи. Батько як нам наказував?»
З того самого дня, «взявшись до роботи», Тодося не знала ні спочинку, ні свят: горе навчило надіятись тільки на свої сили.
Баба Тодося зітхає, помалу повертається на теплій лежанці — зимові ночі довгі, а якщо немає сну, то багато чого передумаєш і згадаєш... Десь точить шашель, зрідка потріскує, осідаючи, мабуть, стара хата, чути, як по кутку перегавкуються собаки. Час від часу подає голос і Рябко. А Тодося щось згадує, ворушить у глибинах пам’яті... Інколи ці спогади такі болючі, що вона приглушено стогне від пекучого відчуття втрати і вічного болю в душі.
А й справді, чи хоч раз до неї прийшли колишнє щастя й спокій відтоді, як попрощалася з чоловіком, відчуваючи, мабуть, що навіки? У перші місяці після війни траплялося, що жевріла якась надія: повернеться-таки чоловік, знайдеться десь після госпіталю чи полону.
Не діждалися й Васелеві батьки — пішли на той світ, виріс і пішов у світи молодший брат: майже силоміць забрали спочатку до ФЗУ, а потім — на шахти в Донбас. Там десь і загинув у шахті...
...Довгими осінніми чи зимовими ночами спогади безкінечно снуються й снуються, як павутина, і тоді оживають у пам’яті рідні обличчя, навіть часом чуються голоси. Тодося не гонить їх: вони зникають самі по собі, як і приходять. Звикла розмовляти з тишею...
Болять старі кістки, не знаєш, куди і як руки покласти. А як же їм не боліти — скільки перекопали, переносили, перетягали всього задовгий вік!
Тодося не нарікає, що так бідувала з дітьми у війну, що так тяжко працювала після війни: усім така доля випала. Жінки й у полі орали корівками своїми, волочили боронами, накидаючи шлеї, замість коней чи волів, скиртували ночами й буряки копали копаничками — піднімали колгосп. День при дні в полі, в ланці, на трудодень давали 50 грамів зерна, а треба ж було і сім’ю годувати, і податки заплатити... Як вона тільки вижила? Синів за роботою майже й не бачила, добре, що тітка ще трохи ворушилась, то вдома з хлопцями лад давала.
Діти виросли якось непомітно. Розкошів не знали, рано привчились до роботи по господарству: не було часу без діла ганяти чи байдикувати, особливо, як не стало бабусі. Тодося все намагалася їм про батька розказувати: як і що робив, як господарював, як любив їх... І хлопці зростали серйозними, спокійними — зовсім як батько.
Іван після семирічки в колгосп пішов до коней, хоч Тодося й заперечувала, та куди подінешся? Такий тоді час був — не до розкошів. Не огляділася, як і в армію пішов... Пішов і більше не повернувся. Як написали матері з військової частини: «Загинув під час виконання бойового завдання». А яке ж то було завдання, коли не воювали? Хто ж Тодосі міг розказати правду? Правдою було тільки те, що син служив на флоті. Це вона знала точно: он і фотографія його остання, у матроській формі. Пішов на той світ Івась, як і його батько, — ні могили, ні сліду...
Після тієї моторошної звістки Тодося якось враз постарішала, зігнулася, навіть голос став глухіший. І хоч давно вже не співала, у думці якось самі собою часто зринали слова старовинної пісні «Ой, горе тій чайці». Може, того, що її саму Чайчихою в селі звали?
Сашко на той час уже закінчував десятирічку, але кожного літа працював у тракторній бригаді. Тямущий і слухняний хлопець був там своїм. І вдома до всього брався: відремонтували хату, перекрили шифером, навели порядок у саду. Тодішній голова колгоспу, гріх казати, багато допомагав, та й Івасеві друзі ще тоді у селі жили, навідувались частенько. Тодося тихо раділа, що сина не візьмуть в армію — мав відстрочку. Надіялась, що буде коло кого віка доживати, але доля знову розпорядилась по-своєму, і знову дуже жорстоко.
Від колгоспу Сашка направили на курси шоферів до ПТУ в сусіднє село. Власне, хлопцеві потрібні були тільки права, бо вже давно і машину водив, і трактора.
...Та весна видалась дуже дощовою, земля розм’якла, осувалася по краях і схилах. Курсанти ПТУ поїхали машинами до кар’єру за піском, але там
