Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

Коли ми опиняємось на під'їзному майданчику біля будинку, все мені здається якимось туманним і змазаним, немов у погано уявному сні: і сірі кам'яні сходи, що ведуть до входу, і витончені чорні стулки на вікнах, і ковані перила, що обрамляють сходи гострими завитками. Я дивлюся на все це як крізь тонку плівку фільму, і не можу зрозуміти, як так сталося, що я в ньому опинилася.

Істерика припинилася ще у машині. З мене немов вичавили всю силу і висмоктали кров, залишилася тільки порожня шкірна оболонка. Я спустошена і зовсім розчавлена, як ніколи у житті. Моє тіло зі мною не згодне, воно не слухається мене і ніби живе своїм життям, і тільки гучний мамин голос через двері будинку змушує мене виринути з товщі нестерпної прострації:

- Кімберлі, ми з батьком чекаємо, коли ти нам все поясниш. Стен бідолаха не знав, куди подітися від ганьби. Що за виставу ти влаштувала? Хто ж так реагує на пропозицію руки та серця?

Поки мама вичитує мене, я ще довго дивлюсь у білу стіну, невидячим поглядом споглядаючи прозорі крапки та порошинки, які у звичному світлі здаються невидимими. Я погано розумію, що батьки дійсно не побачили Кейна, все, що діялося за їхніми спинами, коли він стояв на вході, дивлячись на мене шаленими від зневіри очима. Інакше скандал був би набагато грандіознішим. Але навіть на це мені начхати.

- Залиш мене в спокої, мамо. Залиш мене в спокої.

Мій сірий голос насилу впізнаю навіть я. Мама розгублено розтискає схрещені на грудях руки, моргаючи так, наче бачить мене вперше. Напевно, я дійсно виглядаю настільки розчавленою, що не отримую жодних нарікань у відповідь. Я вбита морально, фізично, як хочете, а тому у батьків просто не залишається чим мене добити.

Я просто йду нагору. Як робот, механічно пересуваючи здерев'янілими ногами з цією дурною сумочкою, що безглуздо бовталася на плечі. Мама робить ривок за мною, але батько зупиняє її за лікоть.

- Облиш. Нехай перебіситься, поговоримо з нею завтра. Можливо, до ранку мізки стануть на місце.

В іншому випадку я б може і обурилася, розвернулася і обдарувала його парочкою гнівних поглядів і фраз, але зараз мені нема діла до татових нарікань. Нехай хоч назве мене довбаною істеричкою, мені все одно.

Занадто тихо. Я надто тихо заходжу до своєї кімнати, надто тихо дихаю, надто тихо сльози стікають на моє підборіддя і капають на сукню. Я навіть не витираю їх, навіщо?

Я дуже довго сиджу на своєму ліжку і немиготливим поглядом дивлюсь у телефон. На годиннику пів одинадцятої. За пустим вікном повний місяць. Я раз за разом набираю номер Кейна, слухаючи довгі пронизливі гудки, які завжди в кінці затихають, коли оживає його бадьорий голос: "Привіт, це Кейн! Залишіть своє повідомлення після сигналу".

З безсилим відчаєм я знову і знову скидаю виклик і набираю, вслухаючись у його голос на автовідповідачі, сльози продовжують градом котитися з очей. Я не знаю, як мені ще достукатись до нього. Мені начхати на батьків, на їхнє невдоволення і гнів. Я не можу втратити Кейна. Все інше неважливо. І поки я тихо божеволію у своїй темній тісній кімнатці, все більше схлипуючи від розпачу, я раптом чую, як у вікно лунають слабкі, до болю знайомі постукування.

Я затихаю, спочатку вирішивши, що мені здалося. Але ні, вони продовжуються, обережні звуки маленького камінця по склу, надто виразні і відчутні, щоб сплутати їх із грою моєї хворої уяви.

Моє серце падає кудись у живіт. Ні на мить не замислюючись, я схоплююсь з ліжка і підлітаю до вікна. Тремтячими пальцями з другого разу піднімаю вікно і невірячим поглядом спостерігаю, як через нього пролазить до болю знайома мені постать. Скочивши на підлогу, він засовує вікно і розвертається до мене. Трохи захеканий, все в тому ж костюмі, зі скуйовдженим волоссям і сорочкою, тільки вже без метелика, ніби його одним ривком здерли, залишивши білу тканину недбало стирчати на всі боки.

Я стою, хапаючи ротом повітря, як риба, викинута на берег.

- Кейн! - я кидаюся на його шию і відчайдушно обіймаю, незважаючи на відстороненість і арктичний холод, що віє від нього:

- Клянусь, я нічого не знала. Між нами нічого не було!

– І я маю в це повірити після того, що побачив?

Його крижаний, вкритий гіркотою голос ламає мене. Я відриваюся від нього і відчайдушно мотаю головою. Сльози душать мене, підкочуючи новою хвилею безсилого розпачу, і це мало не змушує мене померти.

- Я не кохаю його. Кейн, почуй мене, будь ласка, мені потрібний тільки ти!

Він піднімає долоню до моєї щоки та його палаючий синій погляд дивиться на мене. Його погляд плавить мене. Кейн видає глибокий видих і прибирає долоню від мене, наче різко про щось подумав, і хитає головою.

- Що ж ти не погодилася вийти за нього, Кімберлі? - а в голосі його стільки тихого безсилля та туги. - Жила б у розкоші і нічого не потребувала. Щодня отримувала б квіти та ні в чому собі не відмовляла.

- Мені начхати на його гроші. Мені начхати, чи є гроші в тебе, і скільки разів ти подаруєш мені квіти. Невже ти цього не розумієш? Після всього, що ти знаєш про мене!

Як він може так помилятися? Як він може так говорити, якщо я вмираю від свого кохання? Невже він не бачить, не відчуває, що відбувається у мене всередині? Чому він думає, що я здатна проміняти його за гроші, невже не бачить, як я його люблю? Ні звичайно. Не бачить. Зараз не бачить. Я не можу визначити почуття, яке спалахує в мені зсередини. Не одразу я розумію, що це за почуття, яке я помилково сприйняла спочатку за безсилу лють. Пристрасть. Вона вливається в жили, б'є мене струмом, спалює і пожирає мої нутрощі, поглинає душу. Вона вживляє в кров потужний адреналін, і тут змішано все: туга, лють, тривога, страх втратити Кейна і божевільне, дике, нестримне бажання. Він думає, я до нього нічого не відчуваю, він мені не потрібний.

Паніка коле мене у всі вени. Я дихаю надто часто, серце ніби стрибає через скакалку. Одержимість клекоче в мені, щось відбувається зі мною. Я готова. Це почуття переповнює мене до країв, виплескується через душу і виливається у відчайдушних риданнях, що спалюють душу: