Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

А я, виявляється, навіть не підозрювала раніше, що таке справжній ступор. Я стою на місці, не в змозі зрушити. Повітря закінчилося, тут зовсім його немає, я не можу, не можу, не можу дихати. У голові б'є дзвін, ком у горлі досяг таких розмірів, що мені важко дихати.

Я ледве чую, що мені каже Стен, я дивлюся на нього і розумію тільки одне – він робить мені пропозицію. Прямо зараз, цієї секунди. Мої власні вдихи і видихи гуркочуть у свідомості з силою каменю, що летить з гори, скажений пульс і ритм серця подібні до шаленого барабанного дробу. Жах захльостує мене гігантськими хвилями, здається, я ось-ось знепритомнію. 

Я дивлюся в зал і бачу маму і тата, бачу несміливі посмішки на їхніх обличчях, які завмерли в очікуванні моєї згоди. Звідки вони тут з'явилися? Я бачу незвичайно притихлих однокласників, які витягують один за одним шиї, щоб побачити нас зі Стеном, бачу шоковану Елайну з широко відкритим ротом і місіс Гібс, яка змахує хустинкою зворушливі сльози, що підступили на очі.

Я переводжу погляд і нарешті бачу його. Гарного, неземного. У чорному смокінгу з метеликом, як і обіцяв... Застигши у дверях з широким букетом червоних троянд, Кейн виглядає блідішим за смерть. І в цій болючій миті вічності я можу бачити все: його вбивчий шок, біль, розгубленість і мовчазне, неосяжне в розмірах усвідомлення.

Мої очі заплющуються і мене починає бити істерика. До горла підкочує нудота. Я раптом розумію, що не зможу цього винести. Серце відстукує надшвидке тремтіння, пускаючи кров по розірваних на шматки артеріях. Я не хочу розплющувати очі, бо мені страшно. Я хочу провалитися під землю, зникнути, розчинитись у повітрі, що завгодно аби все це виявилося лише сном. А якщо ні, я хочу померти.

Стен тримає переді мною каблучку, чекаючи відповіді. Я повільно піднімаю голову, стоячи до залу боком, з моїх очей ось-ось готові зірватися сльози. Мої руки тремтять, оголюючи лише верхівку моєї паніки, яка хвилями обрушується на все моє тіло. Але ніхто не звертає уваги, мабуть, вони розцінюють це як хвилювання перед вирішальним кроком.

Я дивлюсь на все крізь туман. Я бачу, як пальці Кейна, немов пострілом у серце, розтискаються і червоні троянди падають на підлогу, струсивши вологими головками. А потім він йде. І я розсипаюся на дрібні шматочки.

– Ні.

Мій приголомшений голос.

Я важко дихаю, дивлячись у спустілий дверний отвір, здригаючись від беззвучного плачу. Протестуючий шок детонує вибух у моїй душі. Я не можу повірити, що це відбувається.

- Ні-ні-ні, та ж ні!

Я бачу розгубленість Стена, як переглядаються спантеличені гості, бачу, як він невпевнено піднімається з коліна, але не бачу виразу його обличчя. Тому що я миттєво розвертаюся і покидаю сцену, стрімголов зникаючи за Кейном. Коридор тисне з усіх боків. Стіни звужуються, тіснять мене, сльози заливають очі і напад паніки змушує на якийсь час втратити почуття орієнтації. Мої туфлі стукають по шкільному паркету, луна відбивається від порожніх стін, заповнюючи весь простір тремтячим повітрям. Тепер я кляну свою шикарну сукню, в якій так незручно бігти. Але як тільки мені вдається розрізнити вдалині фігуру Кейна, що швидко віддаляється, повертаючи за кут, я переходжу на прискорений біг.

- Кейн! – у розпачі кричу я йому слідом. Він не обертається.

Тоді я кидаю клатч, що бовтається на плечі, збираю заважаючий низ сукні і прискорююсь. Штурхаю двері виходу і вилітаю у двір. Але його вже нема.

- Кейн! – кричу я в порожнечу. Тиша.

Слабкий порив вітру дме з порожнього ряду автомобілів у відповідь на мій розпач. Я ковтаю прохолодне нічне повітря, безсилля обрушується на мене сніговою лавиною, мої коліна підгинаються і я падаю на асфальт, стиснувши кулаками краї зім'ятої сукні. Мене накриває напад істерики і я починаю розгойдуватися, заливаючись сльозами. Я насилу чую позаду себе квапливий тупіт ніг, невиразні стривожені перекрикування між собою і хаотичний шум. Чиїсь руки намагаються підхопити мене з асфальту, але я відчайдушно відбиваюся від них. Від цих неприємних, холодних, чужих рук.

- Що ти накоїв, Стен? - я ридаю, захлинаючись у власних сльозах, зриваючи у вовчому розпачі горло. - Що ти накоїв?!

Звідкись із сірої маси показується моя мама, вона виходить вперед з кинутою мною десь усередині коридору сумочкою, і піднімає мене на ноги. Вона наближає мене до себе за плечі і притискає долоню до моєї вологої від сліз щоки. Мене трясе, як у лихоманці, я не можу контролювати судомні схлипи та сльози та усвідомити свій стан. Потім вона повертає обличчя убік.

- Стен, повертайся до школи, далі ми самі. Джордж, заводь машину. Ми їдемо додому.