Дорога - Лариса Бондарчук

Розділ 22. До кінця Дороги

Ну, що вам сказати, дракони знають толк у святах, як і ілюзори. В ілюзорів усе галасливо й весело, а у драконів поважно й статечно. Але й у тих, і у тих щиро, радісно, по-справжньому!

Спочатку ми з Бертлізом почали шукати по всій столиці наших друзів – Омелька, тіней та мою Тінинку. І знайшли на околиці міста. Їх, виявляється, тоді коні принесли аж до підніжжя гори, де вже починалася столиця. Віз зламався, і вони вирішили шукати нас одразу ж, як тільки зупинилися на постоялому дворі. Але дощ і гроза не вщухали всі ті дні, коли нас не було. От дивно, чи не правда? А сьогодні зранку якраз перед нашим прибуттям до короля драконів і дощ закінчився, і всі калюжі враз висохли, неначе й не було тої зливи майже тиждень. Якась дивина, схоже, що тут не обійшлося без магічного впливу.

І друзі одразу хотіли йти нас шукати, а тут ми їх знайшли. Особливо радів Омелько, кидався на шию, обнімав, і все про наші пригоди випитував. Бо він вирішив усі свої мандри записувати в зошит, а потім мріяв написати книгу. Я дивувався: от, виявляється, як книги пишуть – самі все переживають, а потім на папір переносять! Та Омелько завірив мене, що не все так просто, як я собі уявляю. Він вирішив залишитися пожити в Міреї надовше, щоб розписувати все про драконів, дуже вже йому тут сподобалося.

Тінинка, звичайно, теж скучила! Як і я за нею! Біля неї мені затишно, як удома. Все-таки вона маленька частинка моєї хати, уламочок душі нашої родини... Вона одразу влізла мені в кишеню і сиділа там, як мишка, не вилазила, знову, певно, боялася загубити мене.

У королівському палаці спочатку відбулися заручини Бертліза та Азорії. Дівчину вбрали в довгу, вишиту червоними квітами сукню, на голові вінець був, зроблений із чистого золота, але не важкий, яким, здавалося б, повинен бути, а легкий, майже невагомий, бо був зроблений з таких тоненьких золотих мереживок, що й око ледь вловлювало. Довга фата спадала за спиною, а на плечах – заручинова хустка, і була дівчина схожа на справжню принцесу! І Бертліз мав вигляд принца! Та він і був ним!

Дракони співали пісні про кохання, пригощалися різними наїдками і напоями, від яких аж ломилися святкові столи. І я вже тоді наївся від пуза знову вареників з вишнями! Бо дуже їх полюбляв! У драконів вони теж, як і в антипки Степаниди, смачні були! Дуже! Але у мами все одно кращі! Я сумно зітхнув, дивлячись, як закохано дивляться одне на одного Бертліз та Азорія. Дуже я радий був за них...

- Чому, Оксене, засумував? – раптом спитав мене сусід праворуч. 

Я глянув, а це був добролюб Мудрило! Ох і зрадів я йому! Привітався чемно і питаю:

- Як же я радий вас бачити, пане Мудрило! І ви прийшли на заручини до Бертліза?

- І на свято прийшов теж, - погодився маг. – Але найперше, чому я тут, то це через тебе, хлопче.

Прийшла пора тобі закінчувати свій шлях.

- Шлях? – здивувався я. – Закінчувати?

- Так, Оксене. Ти довго йшов Дорогою, яка обрала тебе. Пройшов чимало країн, зустрів друзів і ворогів, навчився магічному слову, пережив радість і горе, сміх і сльози, втрачав і дарував, отримував і віддавав... Ти пройшов усі випробування нашої Живої Дороги. Тепер наш шлях веде до логічного закінчення – до кінця Дороги!

- А Дорога має кінець? – спитав я зацікавлено.

- Гм. Не забігай наперед, хлопче, - посміхнувся Мудрило. Мусимо йти зараз. Попрощайся зі своїми друзями і вирушаймо!

Я кивнув, попрощався з Азорією та Бертлізом, які довго дякували мені за те, що я зустрівся на їхньому шляху, допоміг їхній зустрічі, врятував у свій час дракона з полону і від кромпанів.

Бертліз обняв мене, потім поручкався, як з дорослим, і сказав:

- Дякую тобі, Оксене, ти навчив мене трьом речам, які я запам’ятав на все життя. І дітей своїх цьому навчу. Твої три закони гармонії життя, пам’ятаєш? Перший: ти повинен берегти й захищати все живе навколо, тому що твоя сила залежить від нього. Другий: у любові й дружбі будь завжди чесним, тоді будеш щасливим.  І третій: якщо ти можеш допомогти комусь, ти мусиш це зробити!

- Вони й не мої зовсім, - знітився я. – Ми в школі це вчили.

- Твої, хлопче, твої! Бо вчити – це одне. А жити за ними – це зовсім інше. Ти живеш згідно з цими законами! Так роби й надалі. Бо я бачу тебе в майбутньому великим магом і вершителем доль! Бережи себе, побратиме!

Попрощавшись і з Омельком, який якраз за столом записував назви страв і напоїв, а також рецепти їхнього приготування в якоїсь огрядної пані, ми з Мудрилом та трьома тінями (вони раптом кинули все, встали із-за святкового столу і сказали, що йдуть зі мною) рушили Дорогою до найголовнішого міста нашого краю, до якого не вело жодне Перехрестя, бо воно саме було ним, так і називалося – Перехрестя.

Надворі стояв тихий пізній вечір, зорі почали з’являтися в небі. Тінинка спала в кишені, тіні робили вигляд, що теж сплять, Мудрило поряд куняв носом – знову на возі, і знову в дорозі... Гм. «Навіть вірші складаються», - подумав я тоді і заснув...

--------------

Шановні читачі, дякую за коментарі та вподобайки, це дуже надихає авторку.❤️

Хто ж любить читати завершені книги, щиро запрошую до моєї ЗАВЕРШЕНОЇ фентезійної історії кохання "Сіра ненависть, або Друга половина серця". Це світ, де кожен і кожна має свого близнюка, а от Еделіна-сіра, на жаль, одна...