Дорога - Лариса Бондарчук

Розділ 20. Сила кохання

Одного разу, гуляючи в лісі біля хатинки, я сів у кущах на якийсь повалений стовбур дерева, відпочити. І так сталося, що став свідком дивної розмови, бо якраз за кущами стояли й розмовляли Азорія та Бертліз. Вистрибувати й казати, що я тут, було якось незручно, тому я затамував подих і сподівався, що мене не помітять і підуть геть.

- Ми вирушаємо сьогодні в столицю, відтягувати немає сенсу, Оксен вже добре ходить.., - почувся голос Бертліза.

- Як?! Вже?! Так швидко! – в голосі Азорії почувся розпач. – Я думала... Але так, звичайно, Оксен вже на ногах. Вам треба йти, - її тоненький голосок затих сповнений глибоким сумом.

- Азоріє, я хочу допомогти, - промовив дракон. – Ти чудово знаєшся на травах, дуже вправно вмієш лікувати рани, своєю присутністю ти вже зцілюєш... І твоя мрія - вчитися на цілительку. Мій батько король Вербен, він не відмовить. Допоможе тобі знайти місце, де б ти вчилася на цілительку. Ходімо з нами! Ми з Оксеном полюбили тебе і допоможемо у знак вдячності, що прихистила нас у складний час, що вилікувала...

- Ні, Бертлізе, - сумно заперечила дівчина, - я вже облишила свої мрії про це. Така, як я, нікому не потрібна. Люди уникатимуть мене, бачачи мене і мій, моє.., - дівчина запнулася, а потім чітко й твердо промовила. - Я маю горб, Бертлізе, я каліка, спотворена, гидка! Ти це кажеш із жалості. Дякую, але... Я неприємна, некрасива... Всі люблять вроду... Нікому я не потрібна, - повторила вона.

- Не кажи так! – палко заперечив дракон. - Ти вродлива, добра, мила.., - ніжність і замилування звучали в його голосі. – Ти потрібна...

- Кому? – гірко спитала дівчина. – Хіба що домовикові, щоб пекла пиріжки...

- Ти потрібна мені, - раптом промовив Бертліз.

І така сила й переконання прозвучали в його словах, у тремтячому від хвилювання голосі, що я аж зачудувався. Ох, виявляється всі люди мають краплинку магії Слова, просто її треба використовувати саме тоді, коли це справді потрібно.

Мабуть, Бертліз поцілував Азорію, бо дівчина зойкнула, як поранена пташка, а потім скрикнула:

- Навіщо? Чому ти це робиш? Даєш надію, коли її не може бути! Розбиваєш мені серце! Рвеш його на частини, кажучи такі слова, цілуючи мене! Ні! Мені не треба жалості! Я не хочу! Не можу! Не вірю! Не вірю, що так буває, що я... така... така... що можу сподобатися тобі... Адже ти такий вродливий, такий мужній! Ти мрія багатьох дівчат! Принц драконів! Ох, іди геть! Я проганяю тебе! Навіщо ти з’явився у моєму житті?! – дівчина вже кричала так, що, мабуть, було чути дуже далеко. – Іди геть, і ніколи, чуєш, ніколи не з’являйся більше в моєму житті! Бо я ж не кам’яна! Я теж жива! Хоч і не така, як усі! І я тебе так сильно...

Дівчина замовкла, певно, зупинивши зізнання в коханні, котре ось-ось хотіло зірватися з її вуст, а потім  ринулася крізь зарослі геть від дракона. 

- Що? Що? – спитав він з надією в голосі. – Що ти хотіла сказати? Азоріє, стій! Ох, там же урвище!

Бертліз кинувся за Азорією, і я теж побіг слідом за ними. Там, в тому боці, куди помчала схвильована дівчина, було глибоке урвище, і я дуже злякався, що станеться непоправне...

Азорія стояла на самісінькому краю прірви й плакала. Бертліз зупинився за кілька кроків і хотів щось сказати їй, покликавши на ім’я.

- Не підходь! – скрикнула дівчина, її зігнута постать виражала горе та сум. – Бертлізе, я кохаю тебе! Але розумію, що взаємності не буде ніколи, бо я реально дивлюся на речі. Тому, прощавай, коханий!

І вона раптом зробила крок у прірву. Бертліз кинувся за нею, миттю перетворився на дракона й каменем упав униз – рятувати дівчину.

Я ж подумав, що скоро це в нього увійде у звичку: рятувати тих, хто падає у прірви. Те, що він врятує Азорію, я не сумнівався. Адже кинувся він рятувати не лише нашу знайому цілительку, але й кохану дівчину. Силу кохання дракона я відчував просто неймовірно, мабуть, це була одна з властивостей моєї магії Слова: не лише самому вкладати в слова магію, але й відчувати силу слів інших людей.

Незабаром над прірвою я побачив дракона, котрий ніч у лапах непритомну Азорію. Він поклав її на землю, перетворився на людину і зовсім не здивувався, побачивши мене. Всі його думки були зараз біля коханої. 

- Азоріє, - покликав він, схилившись над дівчиною. 

Вона розплющила очі, і чоловік полегшено зітхнув, а потім промовив:

- Азоріє, я теж кохаю тебе! Ти потрібна мені! Ніхто не потрібен мені більше, аніж ти, кохана! Азоріє!

Дівчина недовірливо дивилася на дракона, мовчала. Потім повільно встала, Бертліз підтримував їх за руку.

- Дякую, що врятував, - промовила вона байдужим голосом. – Падіння зі скелі вивітрило з моєї голови дурні думки. Виявляється, я не кохаю тебе. Мені просто здалося.

Вона пошкандибала в бік хатинки, а Бертліз стояв ні в сих ні в тих. Зиркнув на мене, і я заперечно похитав головою, задоволений, що можу допомогти в такій складній ситуації, коли вирішуються долі двох закоханих. Я ще ніколи не закохувався, але чув і читав про те, що це дуже складне й дивне почуття. А от тепер і переконався в тому. Адже Азорія палко кохала дракона, але вдавала байдужість, щоб, певно, не залишити в його душі почуття провини, коли він піде геть. І Бертліз сильно кохав Азорію. А от усвідомити, що вони повинні бути разом, ніяк не могли... Адже Бертліз, я бачив, майже повірив брехні дівчини...