Дорога - Лариса Бондарчук

Розділ 19. Азорія

Я отямився від спеки. Мені було так жарко, що я весь обливався потом.

- Йому вже краще, - промовив жіночий голос, і прохолодна долоня лягла мені на чоло. – І жар майже спав. Скоро бігатиме, як молоде щеня.

- Ти впевнена, що все добре? – це спитав Бертліз.

Я розплющив очі й побачив, що лежу на ліжку, а поряд сидять дракон і незнайома дівчина. Вона була така вродлива, що я аж замилувався. Просто як ото малюють різних принцес, фей чи королев у книгах, такою вона була: великі блакитні очі з довгими віями, чорні брови шнурочками, приємний овал обличчя, чітко окреслені губи, милі ямочки на щоках від усмішки. Бо дівчина усміхнулася й спитала:

- Як ти, Оксене? – і побачивши мій здивований погляд, пояснила. – Мене звати Азорія. Ти знаходишся у мене вдома, Бертліз надибав мою хатинку в лісі і приніс тебе сюди. Ти хворів, у тебе пошкоджено ногу: рана, вивих і втратив багато крові. Ну, і ще перехвилювався, бо Бертліз розповідав, що ти ледве не розбився об скелі... Але все буде добре, - Азорія усміхнулася, і така стала гарна, що я відчув, що мені вже добре від тої посмішки. – Я трохи підлікувала тебе. Зараз ще дам чаю з травами, це поверне тобі сили. Та й їсти зараз будемо, бо ти голодний, мабуть, добу не приходив у себе...

Дівчина встала й пішла в іншу кімнату, де, певно, збиралася робити чай. І тоді я побачив, що вона кривенька, калічка. Ну, як вам сказати, не те, що кривенька й калічка, ноги й усе тіло в неї було звичайне, дівоче, а от на спині виднівся добре помітний горб, котрий настовбурчив її вишиту сорочку ззаду...

І так мені стало чомусь гірко, аж сльози на очі навернулися. Така молода й гарна дівчина – і таку має біду. Але ж це не робило її гіршою, адже дівчина була привітна, мила, добра, співчутлива й майже завжди усміхнена. І я вирішив не звертати на її недолік уваги. Різне буває. Он у антипка Сувоя роги і хвіст ростуть! А тіні взагалі мають сірий колір обличчя. І що з того? А нічого! Вони чудові друзі, неймовірні герої! Так і тут!

Дракон Бертліз провів дівчину поглядом. Зиркнув на мене з пересторогою, мабуть, хотів заборонити мені жаліти дівчину, бо це, зрозуміло, зайвий раз нагадає їй про її ваду. Але я підняв на товариша погляд і промовив:

- Яка чудова цілителька Азорія, я вже почуваюся набагато краще! – і з ентузіазмом продовжив. – І пахне з кухні сюди гарно, я вже захотів їсти, як сто вовків!

І в драконових очах я побачив полегшення від того, що йому не довелося мені пояснювати прості речі, які відчуває й розуміє кожна людина, якщо вона чуйна, співчутлива й добра.

- А ще Азорія чудово вишиває! І в неї є колекція цікавого каміння, яке вона зібрала тут, в Карпатанах! – почав розповідати мені дракон.

І очі Бертліза сяяли таким захопленням, що тоді я вперше відчув, що дівчина захоплює його не лише своїми цікавими вподобаннями...

Азорія справді виявилася чудовою господинею і ще кращою цілителькою...

Ми з Бертлізом жили в Азорії вже кілька днів, я потроху оклигував, міг вже ходити, чудодійні трави та якась дивна магія, котрою володіла дівчина, відчутно допомогли мені. І незабаром мав прийти той час, коли нам потрібно було залишити привітну хатинку дівчини в гущавині карпатанського лісу. Нам слід було вибиратися до столиці, де, сподіваюся, чекали нас друзі. А можливо, вони й шукали нас увесь цей час.

Азорія, виявляється, сховалася тут, у гущавині лісу, далеко від людей тому, що у свій час її прогнали злі й ненависні люди з рідного села. Вважали відьмою й такою, що зурочує молодих хлопців, притягує їх своєю красою та насилає прокляття.

Це сталося після одного прикрого випадку, коли молодий бовдур припхався напідпитку до її хатинки, де після смерті батьків дівчина мешкала сама-самісінька. Заробляла вона тим, що лікувала односельчан, мала невеличкий городик і мріяла вчитися на цілителя у великому місті. Збирала гроші на те, щоб поїхати звідси і здійснити свою мрію. Тим більше, що в неї гарно виходило допомагати людям.

Парубок накинувся на дівчину з наміром зганьбити, зробити своєю коханкою, бо одружуватися, як він тоді сказав, з калікою, ніхто не збирається, кому потрібна така дружина! Азорія захищалася, як могла, і тоді вперше яскраво проявилася її магія – хлопця відкинуло геть від неї, він добряче вдарився об стіну і зламав собі руку. Пішов геть, переляканий, але лаючись та обіцяючи помститися. А на ранок односельчани прогнали її геть, мало камінням не закидали! Всі накопичені гроші так і залишилися лежати у сховку під підлогою. Мрія про цілительство лопнула, як мильна бульбашка. Лісову закинуту хижку нещасна Азорія надибала випадково, тут і залишилася, бо в ній було майже все, що потрібно для життя. Можливо, тут колись жив лісник, чи то була мисливська хатка якогось багатого пана...

- З тих пір я живу тут, - розповідала нам дівчина. – Вже звикла. Подружилася з лісовиком, він мені гриби і ягоди приносить, а я йому хліб та пиріжки печу. Дуже ласий він до пиріжків з грибами та ожиною. А ще город невеличкий за хатою є. І трави я збираю, каміння цікаве... Може, колись і виберуся з цієї глушини...

Азорія зітхнула, не вірячи у свої слова, а дракон Бертліз гнівно блимнув очима, але тоді промовчав...