Оленіада - Ірен Віталіївна Роздобудько
— А це можливо? — з надією пискнула Зоя.
— Це — ваше запитання до мера?! — розсердилася слухавка і вже збиралася залунати короткими гудками.
— Ні! Ні! Хай Бог милує, — швидко сказала Зоя і зазирнула в папірець, написаний Василенком. — Я проста перукарка зі спальної околиці. Одиначка...
— Мати-одиначка? — задоволено наголосив баритон.
— Хай Бог милує, — знову повторила Зоя. — Просто самотня беззахисна жінка. Вже другий рік живу без гарячої води. У всіх вода є, а в мене — нема-а-а-а.
— М-угу... Хороша проблема, — сказав баритон. — Якраз наступного четверга тема зустрічі пана мера присвячена сантехніці. Можете приходити. Я вас записав. На вході вам дадуть перепустку, ім’я вже буде занесено до комп’ютера. Зауваження для учасників шоу... тобто, вибачте, зустрічі таке: в приміщення мерії забороняється проносити гострі предмети, великі валізи, вогнепальну зброю, отруту. Забороняється приходити в коротких спідницях, перуках, із нігтями, довшими за два міліметри, із декольте нижче п’ятьох сантиметрів від рівня ключиць. Білий верх — чорний низ. Усе зрозуміло, жіночко? І — ніяких провокацій. З’явитися треба за півгодини до початку трансляції, щоб провести репетицію.
Зоя подякувала і поклала слухавку. Її взяли сумніви щодо проникнення в мафіозні структури в такий спосіб. Щось у плані Василенка було не так.
Як вона перед камерою буде пропонувати ріг? Кому? Таким самим, як вона?
Але нічого вже не поробиш, треба робити хоч якісь кроки.
Зоя навалила на розпиляні роги різного ганчір’я і почала збиратися на роботу. Навіть телевізор, як це робила завжди, не увімкнула...
* * *
... І це була помилка. Адже події стрімко розгорталися. Це було видно по червоних очах Яна Євського, Грети Безпулик, Елочки Лазар та інших працівників різних інформаційних програм. Тільки встигай клацати пультом!
Що й робив розгублений Валентин Самсонович Ройтберг та інші свідомі громадяни, стурбовані кастраційною кризою в парламенті.
— Партія «Кошлатий друг» у повному складі сьогодні прийшла до місця праці ПІШКИ! — повідомляв Ян Євський; і на екрані виник сюжет: голова партії — високий молодик з довгим волоссям, стягнутим на потилиці, — гордо, наче Мойсей, вів крізь снігові замети купу людей у дублянках та валянках. За ним дріботів репортер.
— Ми категорично проти знущання над тваринами! — важко дихаючи говорив голова партії «Кошлатих», долаючи нерозчищені гори снігу. — На знак протесту віднині ми ходитимемо пішки! Якщо наша позиція буде зігнорована, кожен з нас — головним чином, здорові чоловіки і дівчата віком до 35 років — зобов’язалися носити молодого оленя вагою до 65 кілограмів на власних плечах! Ми за екологію і рівні права між людьми і тваринами! Закликаємо всіх свідомих громадян приєднатися до безпрецедентної акції «Любиш кататись — люби і оленя носить!».
На іншому каналі лагідним голосом викладала свої новини Елочка Лазар:
— На тлі розколу суспільства, котрий набуває все більших масштабів, нарешті виокремилися партії-лідери, котрі очолили два непримиренних рухи. Це партія «Наше — Краще!», котра вже сьогодні вночі склала антикастраційну програму, яка підтримує розвиток вітчизняного оленярства та вступ до міжнародної співдружності «Європейський Олень — Суспільство Без Загроз» — ЄОСБЗ, та партію «Гегемонів» — запеклу супротивницю об’єднання із західними супердержавами. Ситуація в країні набуває загрозливих та небезпечних форм протистояння. Слідкуйте за випуском новин на нашому каналі!
Відважна Грета Безпулик вела прямий репортаж від будівлі Верховної Ради, вкриваючись снігом і долаючи завірюху. Тут відбувалася, на перший погляд, подія незначна, але цікава. Як завжди, у перших лавах заколотників виступила інтелігенція, зокрема письменники. Санкціонована «Нашою — Краще!» акція мала ліричну назву: «Остання грудка». Працівники клавіш та монітора, відшукавши у своїх шухлядах з рукописами грудку сухого спирту (дехто, скориставшись моментом безкоштовного піару, замаскував під це дефіцитне паливо кубик звичайного рафінованого цукру), вийшли до можновладців, аби спалити власні опуси і таким чином продемонструвати протест проти кастрації!
Велика група творців почала свою ходу від центрального майдану. Попереду на широких ношах четверо молодиків несли велетенський стилізований ріг, до якого була прикута чарівна брюнетка з однією оголеною груддю. За процесією бігла молодь із Києво-Могилянської академії. Студенти голосно вітали своїх кумирів і, скориставшись зупинками, підписували у них книжки.
«Дивись-но, — благоговійно перешіптувалися в юрмі, — це ж брати Парканови!» — «А то хто?» — «Який?» — «Та ось, в чорних окулярах?» — «Це ж сам Чук Бокал, темнота!» — «Йой! — скрикували дівчата. — Я бачу Андрія Ховича!!! Я зараз помру!!!» — «А кого вони ото несуть?» — цікавилися всі.
«Здається, це — Роксана Завушко!» — «Ти здурів? Вона ж стрижена» — «Тоді — Фріда Гирич! Точно!» — «Пацан, ти що, обкурився? У Фріди знаєш які цицьки! Ого-го!!!» Натовп коливався і поволі приєднувався до мітингуючих.
Побачивши наближення процесії, Грета Безпулик дала відмашку операторові, той почав наводити камеру на збуджені обличчя митців, тим часом Грета вела репортаж:
— Як завжди, у часи народних зрушень, попереду виступають ті, хто є ототожненням сумління нації. Ось вони — митці!!! Ви можете побачити їхні схвильовані обличчя. Особисто я впізнаю багатьох діячів сучасного літературного процесу: це...
Грета скосила очі до списку, котрий приховувала в рукаві шиншилової шуби. (Ройтберг, сидячи по той бік екрану, зловтішно посміхнувся, адже в нещодавньому інтерв’ю «Вітчизняному Оленяреві» пані Безпулик зізналася, що не читає вітчизняних письменників.)
— Це... — повторила Грета, намагаючись розібрати прізвища в списку із прикладеними до нього фотографіями. — Це...
— Ганьба продажному телебаченню, яке не платить вчасно бабки найманим сценаристам! — несподівано сунувши свою пику до камери, брутально вигукнув у мікрофон один з демонстрантів, і Грета, швиденько звіривши фото із прізвищем, радісно продовжувала:
— Це — Ульян Олесенко! А ось я бачу кумира демократично налаштованої молоді пана Бажана, поруч із ним крокує юний геній, який не побоявся вийти сьогодні на мороз, — Лель Дервіш. Звичайно ж, прихильники літератури впізнали і пані Марту Ос, і пана Позалізянського, і ветерана конкурсу «Шоколадне слово» Покатюху, і таких корифеїв, як Пенклубков, Кононаденко, Влодко Кляр та Федір Дюк...
Вона продовжувала зачитувати список, поки ненажерливе вічко камери впивалося в засніжену грудь жінки на ношах.
Аби припинити це неподобство, пані Безпулик звернулася із запитанням до представницького вигляду жінки
