Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук
– Слухаюсь, товаришу полковник!
– Виконуйте.
– Що? – запитав Толкунов, який нетерпеливився поряд.
На пояснення не було часу, і Бобрьонок лише потягнув капітана за собою.
– На тринадцяте шосе, – тільки й мовив, – треба швидше перекрити шосе. – Лейтенанте, – підкликав командира взводу, – зв'яжіться із штабом, одержите вказівки від них, літака вже не буде.
Він скочив на мотоцикл, Толкунов примостився на задньому сидінні, й вони запетляли поміж дерев на дорогу, де у «вілісі» на них чекав Віктор.
Мотоцикл кидало на вибоях, і він натужно ревів, долаючи їх. Нарешті вискочив на ґрунтову дорогу метрів за триста від поля, де стояв пошкоджений «Арадо», мотор зревів ще раз, певно, Іполитов дав газ, долаючи останню перешкоду, – звук почав затихати, скоро перетворився на джмелине дзижчання й зовсім затих.
Командир літака наказав бортрадистові:
– Курте, передай на базу. Завдання виконали, пасажирів висадили благополучно. Літак пошкоджений, злетіти не можемо. Ніхто з екіпажу не постраждав, прийняли рішення лісами пробиватися через лінію фронту.
– Слухаюсь, гер гауптман. – Радист пішов передавати шифровку, а гауптман легко піднявся слідом за ним драбиною до літака, розстелив на якомусь ящику карту. Присвітив ліхтариком і покликав штурмана.
– Як гадаєш, Арвіде, – запитав, провівши пальцем по карті вздовж тонкої лінії шосе, – пробиватимемось тут чи лісами, в обхід Бреста?
– Уздовж шосе легше, – роздумливо відповів штурман, – але й небезпечніше. Зона обабіч шосе контролюеться військовими патрулями, та й взагалі значно більше шансів наштовхнутися на якусь іншу частину чи окремих солдатів. Для нас це смерть: з боями пробиватися навряд чи зможемо. На шістьох два автомати, а пістолети – так, полякати…
Командир наморщив чоло.
– Згоден. Єдиний порятунок – потаємність. Росіяни напевно засікли наш літак, не могли не засікти, їхні пошукові групи вже вирушили й скоро будуть тут. Підемо оцими лісами, – провів олівцем лінію на карті, – й не гаятимемо часу. З собою взяти тільки зброю і продовольство.
Другий пілот, який вийшов з кабіни й зупинився поруч, зауважив:
– Продовольства фактично нема. Хліб, масло, шоколад – на два дні. Все.
– Розтягнемо на три, – вирішив командир. – Поповнюватимемо запаси на лісових хуторах.
– Небезпечно, – заперечив штурман, – самі казали: наш порятунок – у потаємності.
Другий пілот, здоровань, що ледь не діставав маківкою стелю кабіни, реготнув і підважив шмайсер.
– Є різні методи забезпечення потаємності, – пояснив. – Той, хто нас побачить, вже не повинен говорити.
Штурман зиркнув на нього з огидою.
– Вам би в СС, Вальтере…
– Яка різниця? Всі ми – солдати фюрера, а фюрер що сказав? Знищувати ворогів рейху, а те, що зараз навколо нас усі вороги, не викликає сумніву.
– Логіка м'ясника, – пробуркотів штурман.
– Що ви сказали?
– Я вважаю, що мусить бути різниця між офіцером Люфтвафе і есесівцем.
– Я прошу не сваритися!.. – підвищив голос командир. – Що там у вас, Курте? – запитав, побачивши бортрадиста.
– Шифровку передав. Нам усім подяка.
– Хайль! – автоматично підвів руку командир. – Увесь екіпаж сюди!
П'ятеро вишикувались попід літаком, починаючи з обер-лейтенанта Вальтера Вульфа, другого пілота, який височів над усіма, й кінчаючи унтер-офіцером Куртом Мюллером, бортрадистом, вісімнадцятирічним юнаком, який ще фактично не знав, почім фунт лиха, і сприймав життєві негоди з дивуванням – наче не вірив, що саме він може потрапити в серйозну халепу. Либонь, лише один він з усього екіпажу ще не усвідомив до кінця усю серйозність їхнього становища – стояв крайнім у шерензі, переступав з ноги на ногу й витягував нішо, аби краще чути рожне слово гауптмана. А той сказав:
– Ми виконали завдання, і командування винесло нам подяку. Але літак пошкоджений, не лишається нічого іншого, як пробиватися через лінію фронту. Завдання серйозне й небезпечне. Продовольства обмаль, рюкзак з ним нестимемо по черзі. – Подумав трохи й простягнув руку до другого пілота.
– Віддайте мені автомат, Вальтере.
– Для чого, гауптмане? Ви ж знаєте, я стріляю значно раще за всіх вас.
Командир подумав трохи, лише секунду чи дві, й вирішив:
– Нехай буде по-вашому. Але попереджаю: наш успіх у потаємності. Стріляти тільки в крайньому разі, голосно не розмовляти, інтервал до п'яти метрів. Запитання є?
– Літак запалимо? – нараз вирвалося в Курта. – Щоб наш «Арадо» не дістався росіянам.
– Дурень! – обірвав його другий пілот. – Гадаєш, вони ще не шукають нас? А ти хочеш полегшити їм пошуки…
– Рушили! – наказав гауптман, і вони пішли від темного і якогось похмурого й самотнього «Арадо» в бік лісу, який починався за півкілометра.
Відразу розтягнулися вервечкою – попереду штурман з гауптманом, позаду обер-лейтенант – тримав автомат напоготові, наче охороняв усіх.
Справжній ліс почався одразу, без дрібнолісся, певно, кущі й підлісок вирубали не так давно, коли неподалік був польовий німецький аеродром. Саме тут колись служив гауптман Вайс, нинішній командир «Арадо», – він знав навколишні ліси й впевнено вів групу.
Спочатку йшли рідколіссям, та поступово ліс густішав, аоді доводилося продиратися крізь хащі, переходити поодинокі ручаї. Ліс шумів, і Куртові іноді робилося лячно, іколи ще не блукав такими хащами, ліси під Кенігсбергом, де він народився, скоріше нагадували парки, й він гадав, що вони всюди такі – світлі й проріджені, з акуратними просіками. А тут віти шмагали по обличчю і кущі іноді утворювали такі зарості, крізь які важко було пробитися, – командир якось інтуїтивно обходив їх.
Але Курт не втрачав гарного настрою, ішов, муркочучи яід ніс якийсь мотивчик і цим відганяючи ляк, що охоплював його від раптового сичевого пугукання чи тріску зламаної гілки.
Мюллер трохи відстав і порівнявся з обер-лейтенантом Вальтером Вульфом. Другий пілот був для нього уособленням справжнього мужчини. По-перше, рік воював на Східному фронті, збив кілька російських літаків і тільки після поранення та лікування в госпіталі потрапив до їхнього екіпажу. По-друге, міг випити, мабуть, цілу бочку шнапсу, принаймні сам хвалився цим, і дівчата липли до нього. Тому, побачивши, що обер-лейтенант крокує поруч, Курт мимоволі підтягнувся й мовив:
– Я дуже радий, гер обер-лейтенант, що ми виконали завдання і одержали подяку.
Вульф, певно, не дуже поділяв його оптимізм, бо нічого не відповів, пробуркотівши тільки щось невиразне.
– Шкода
