Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук

Літак набрав висоту й ліг на курс, мотори ревіли заспокійливо, Іполитов примостився в кріслі поруч Сулової, хотів розслабитися, та нервове напруження не спадало, відбував навіть, як тремтять кінчики пальців. Нарешті трохи заспокоївся, вільно простягнув ноги й заплющив очі, в літаку пахло тим же гіркуватим мастилом, до нього примішувався ще якийсь запах.

Іполитов не міг зрозуміти, чим пахне, це дратувало його, Вів поворушився в кріслі й нарешті збагнув, що пахне парфумами. Повернувся до Сулової,

– Для чого напарфумилася? – запитав сердито.

– Е-е… – махнула рукою. – Трохи на прощання. Через годину видихнуться.

– Справді, видихнуться, – погодився Іполитов і трохи заспокоївся. – Ти там теє… більше мовчи. Мовчи й слухай, в разі чого – я сам розмовлятиму. Якщо вже запитають, відповідай коротко – так чи ні, згідно з документами ти моя секретарка, твоя справа маленька. Зрозуміла?

– Багато на себе береш, – засміялася Сулова. – Я викручусь і там, де ти буль-буль…

– Я тобі дам буль-буль… – насварився на неї пальцем Іполитов і ображено замовк.

Минуло близько години. В салон вийшов бортрадист, повідомив, що підлітають до лінії фронту, а до місця посадки лишилося всього півгодини льоту.

Іполитов поворушився в кріслі, скосував погляд на Сулову. Даремно все ж він нагримав на неї: сидить спокійно хоч би що, наче чекає їх легка прогулянка по визначних місцях Москви й Підмосков'я. Певно, на неї можна покла стися: знає, на що йде й що з ними станеться в разі провалу.

Раптом салон літака залило яскравим світлом. Пору з «Арадо» розірвалися зенітні снаряди – літак кинулс вбік. Пілот зреагував на це одразу ж – почав набирать висоту. Але вирватися з вузького прожекторного променя не вдавалося.

– Опустіть жалюзі на вікнах! – наказав бортрадист. – І без паніки…

В літаку потемнішало, і, здається, розриви зенітних снарядів лишилися внизу. Але нараз «Арадо» здригнувся, Іполитову здалося, що літак зараз розвалиться на частини, злякано підвівся з крісла, проте одразу впав у нього, притиснутий невидимою силою: то пілот знову несподівано змінив курс, намагаючись вийти із зони обстрілу. Це йому не вдалося, спалахнули ще два прожектори, «Арадо» взяли в кліщі, й снаряди почали лягати все ближче.

Однак вів літак досвідчений пілот, він знову різко змінив курс, один снаряд вибухнув зовсім близько, осколки пробили фюзеляж, та літакові все-таки вдалося вийти з-під обстрілу.

Через кілька хвилин в салоні з'явився командир.

– Ці кляті зенітники зіпсували нам усе, – повідомив. – До визначеного місця посадки вже не дістанемось. Сідатимемо в іншому,

– Де? – затурбувався Іполитов.

– Кілометрів за сімдесят на північний схід.

– А там що?

– Наш колишній аеродром. Моя ескадрилья колись базувалася на ньому.

– Ви гарантуєте посадку? Командир посміхнувся:

– Гадаєте, мені хочеться помирати? Іполитов подумав кілька секунд.

– Валяйте, – погодився, – може, це й на краще.

– Навряд чи, – заперечив командир, – там нас зустрічатимуть вогнищами, а тут доведеться сідати всліпу. – Він повернувся і пішов до кабіни: через кілька хвилин літак мусив іти на посадку.

Іполитов дивився йому вслід і хитав головою. Не міг же він пояснити цьому асові, прямолінійній, як більшість військових, людині, що його цілий день мучили погані передчуття. Біс його зна, чи не чекають їх на визначеному місці контррозвідники? Чи не здалися чекістам агенти, закинуті в радянський тил для підготовки посадки?

Краусс, правда, казав, що це неможливо, їх перевіряли, якесь там хитре запитання, проте які можуть бути запитання і гарантії, коли сидиш під пістолетом і передаєш у ефір підготовлений для тебе текст?

На запасному ж аеродромі їх ніхто не чекає, ні свої, ні чужі – тепер усе залежить від майстерності командира літака, здається, не підведе, твердий і досвідчений.

А «Арадо» вже йшов на посадку, провалюючись у повітряні ями, і Іполитов міцніше схопився за ручки крісла.

Дай, боже, щоб пронесло!

Відчув, як літак торкнувся колесами землі. Побіг, підстрибуючи на вибоях, нараз, почувся удар, Іполитова кинуло на підлогу, боляче стукнувся об щось ліктем правиці, встиг подумати: оце зараз усе розвалиться і вибухне, прийшла смерть, закричав тонко й майже беззвучно, слава богу, беззвучно, бо наступної миті побачив зовсім близько злякані Лідчині очі, минуло ще кілька секунд, нічого не сталося, літак стояв, і, здається, ніхто, крім Сулової, не чув його крику.

Скочив на ноги й побачив у дверях пілотської кабіни Командира «Арадо».

– Що сталося? – запитав. Той лише махнув рукою.

– Вдарилися крилом об дерево, – повідомив, – можливо, пошкодили мотор. Зараз подивимось,

Іполитов полегшено зітхнув. Що йому турботи пілотів? Нехай проваляться хоч у пекло, головне, він за лінією фронту, живий, здоровий, і зараз..,

– Накажіть відкинути трап! – мовив владно, Командир корабля проминув його, наче й не почув. Відчинив двері, вистрибнув на землю.

– Ми не маємо права зволікати, – кинув йому в спину Іполитов, але пілот не звернув на нього уваги.

Слідом за командиром ще двоє членів екіпажу вистрибнули з літака. Іполитов визирнув у люк: льотчики метушилися біля крила.

– Що там у вас? – запитав голосно,

– Відірвало мотор, злетіти ніяк не зможемо, – відгукнувся командир.

– Нічого, проб'єтесь через лінію фронту пішки, – безжурно порадив Іполитов, – а зараз давайте трап.

Члени екіпажу заходилися опускати трап. Іполитов звільнив кріплення мотоцикла й наказав Суловій сідати в коляску. Мотоцикл завівся одразу, Іполитов вивів його з літака. Потім вони з командиром по карті визначили маршрут, і Іполитов рушив до найближчої ґрунтової дороги, що через кілька кілометрів з'єднувалася з шосе.

Вогнища горіли, й Бобрьонок стояв у окопі поблизу бліндажа, чекаючи ворожого літака. Минали хвилини, а його все не було. Через півгодини десь далеко почувся гул моторів, майор вистрибнув з окопу, але гул віддалився і ущух. Хвилини тягнулися повільно: п'ять, сім. Тиша, й тільки сосни шумлять над головою. Бобрьонок подумав, що, певно, ворожий літак пройшов зовсім поруч, і вони чули гуркіт його моторів. Але що ж сталося? Збилися з курсу? Не помітили вогнищ у передранковому тумані? Втратили орієнтацію? Запитань виникало багато, однак ніхто не міг дати на них відповідь.

Бобрьонок спустився до бліндажа, викликав по рації Карого. Доповів, що ворожий літак не приземлився.

– Слухай мене уважно, майоре, – почув трохи схвильований голос полковника, – невідомому літакові, мабуть, тому, якого ми чекаємо, вдалося