Бронзовий чорт - Ростислав Феодосійович Самбук

Схилився над другою валізою, перебрав її вміст уже не так старанно, хоча в глибині душі розумів, що ця валіза має не менше значення.

Радіостанція, комплект незаповнених бланків різних радянських установ, дипломи, посвідчення… Близько півмільйона карбованців радянських грошей.

«Молодець Валбіцин, – подумав, – досконало знає свою справу».

Здається, тільки подумав про Валбіцина, а той уже, відтиснувши Кранке, також схилився над валізою. Почав пояснювати, наче робив це вперше і Іполитов ніколи не бачив цих пристосувань:

– Оце комплект літер і складальна каса. Ручний металевий прес для паспортів, металеві штампи польових пошт, печатки та штампи різних радянських військових частин. Сподіваюсь, ви не забули, як користуватися штампами?

Менторський тон Валбіцина розлютив Іполитова, і він закрив валізу, мало не прищемивши довгі пальці інструктора. Обернувся до Кранке.

– Тепер я переконався, що все гаразд, – мовив, наче був не звичайним агентом-диверсантом, а принаймні інспектором Головного управління імперської безпеки.

Кранке догідливо нахилив голову, ще раз присягнувши розквитатися з цим нахабою в разі блогополучного його повернення.

– Що ж, панове, – запропонував, – із справами покінчено, рушаймо.

Всі пожвавішали в передчутті банкету. Валбіцин потер руки й поплямкав губами, буцім уже випив першу чарку й відчув, як приємно обпалив коньяк, його шлунок. Іполитов накинув плащ, ніхто навіть мигцем не повинен побачити його у формі радянського майора, й товариство попрямувало до автомобіля.

Їм відчинила не покоївка, а сама Сулова. Вона вже кілька днів обношувала форму молодшого лейтенанта Червоної Армії й тому перебувала в поганому настрої. По-перше, їй взагалі не подобався формений одяг – віддавала перевагу сукням з великим декольте, вважаючи, що саме ці її жіночі принади найбільше подобаються чоловікам тому й показувала їх якнайвідвертіше. По-друге, мала злена Краусса й Кранке за те, що зробили її лише молодшим лейтенантом. Десь у глибині душі розуміла – воні мають рацію, їм видніше, зрештою, скільки їй носити ц кляті погони, виконають завдання і назад, однак ніяк ни могла пересилити себе.

Ну невже так важко начепити на погони ще дві зірочки? Була б вона тоді старшим лейтенантом і з більшою повагою ставилась би до самої себе. Та й медаль видалі лише одну – «За участив в обороне Ленинграда». Он Іполитову яку відзнаку повісили! А їй хоча б один орден! Це було б так красиво: орден на її високих грудях.

Вранці, коли Іполитов ще спав, Сулова скрутила з його гімнастерки орден Червоного Прапора й приміряла собі. Точно, красиво, жінці взагалі личать усілякі прикраси, невже тупі діячі з «Цепеліну» не розуміють цього?

Побачивши вишукане товариство, яке завітало до їхнього особняка, Сулова поправила гімнастерку, щільніше затягнувши пас. Єдина перевага військового одягу – пас. Коли його затягуєш, трохи скрадаються вже не бездоганні форми.

Краусс пройшов до телефону, а Сулова з покоївкою заходилися поратися коло столу. Чоловіки не стали даремно витрачати час – Валбіцин, який вважав себе тут уже зовсім своїм, попрямував до бару й витягнув з нього одразу три пляшки, ніжно притиснувши їх до грудей.

– На всі смаки, шановне панство, – вигукнув урочисто, – коньяк, горілка й навіть віскі! І звідки цей Краусс дістає віскі?

– З Ірландії, – пояснив Кранке й забрав у Валбіцина пляшку. – А також через Швецію. – Він налив собі півсклянки жовтуватого напою, розбавив, як і годиться, содовою водою і з відразою дивився, як Валбіцин спорожняє мало не повну склянку коньяку. Що й казати, східний варвар – хіба так п'ють коньяк? Та ще й марочний, французький! Його треба смакувати, гріти в долонях, а він…

Зайшов Краусс, також налив собі повну склянку й вихилив її до дна точно так, як східний варвар. Хоча, подумав Кранке, чого чекати від Краусса? Звичайний вискочень-есесівець. Правда, й він, Кранке, носить мундир гауптштурмфюрера, але він вступив до СС з суто тактичних міркувань, в душі ж лишається, як і був, фон Кранке, а цей довгий молодик Краусс, котрий аж на щабель обігнав його, і тепер не відрізняється від дрібного невихованого крамаря.

Краусс вдоволено, навіть самовдоволено посміхнувся і обвів присутніх урочистим поглядом.

– Щойно розмовляв з обергрупенфюрером Кальтенбруннером, – мовив багатозначно, назвавши навіть звання начальника РСХА, наче ніхто тут не знав цього.

Кранке одірвався од віскі й з цікавістю зиркнув на Краусса. Що доповів штурмбанфюрер Кальтенбруннеру? Одразу заспокоївся: звичайно, нічого поганого. В основному Краусс сам відповідає за операцію, принаймні більше, ніж Кранке, й зацікавлений, щоб усе, пов'язане з нею, виглядало добре.

Справді, витримавши паузу, Краусс повідомив:

– Я інформував обергрупенфюрера, що початок операції призначену на завтра, й одержав згоду. Більше то'го, Кальтенбруннер наказав передати геру Іполитову, – Краусс поштиво нахилив у його бік голову, – що в разі удачі на нього чекають найвищі нагороди рейху. Він сам клопотатиметься перед фюрером. – Краусс зупинився на кілька секунд і ще налив собі коньяку. – Нагороджені будуть усі учасники операції, – мовив так, наче вже одержав черговий хрест. – Вип'ємо за це, панове.

Валбіцин почав наливати коньяк. Кранке викинув угору руку.

– Хайль Гітлер! – вигукнув.

Це було не дуже своєчасно, бо всі тримали склянки в правицях, довелося ставити їх, або перебирати в ліві руки, але, зрештою, все обійшлося, випили до дна в урочистому мовчанні.

Ковтаючи шампанське, Іполитов мимоволі обвів усіх зневажливим поглядом.

«Вороняччя, – подумав. – Зібралося і вже ділить нагороди. А я мушу заробляти їх…»

Злість укотре закипіла в ньому, хотів кинути щось різке, але до кімнати зазирнула покоївка й повідомила, що стіл накритий. І всі попрямували до їдальні, жваво перемовляючись, урочисті й радісні, наче вже одержали нагороди рейху.

Полковник Карий приїхав на імпровізований аеродром за Квасовом у другій половині дня. Бобрьонок доповів йому, що для прийняття ворожого літака все готове. Карий попросив води і, напившись, повідомив: уночі надійшла радіограма з «Цепеліну» – о другій ночі слід запалити вогнища. Гітлерівці підтверджували, що літак приземлиться саме сьогодні вночі.

– Ніяких додаткових інструкцій агентам? – запитав Бобрьонок.

– Ні. – Полковник мовив, наче читав радіограму: – Чекайте літак шостого. О другій ночі запаліть вогнища, – Нараз посміхнувся самими очима й додав зовсім іншим тоном: – Усе, товаришу майор. Сьогодні вирішальна ніч, тепер усе залежить од вас, від того, як зустрінете «дорогих гостей».

Підійшов Толкунов, козирнув полковникові, видно, почув лише кінець речення, бо мовив:

– Ми готові, а чи прилетять?

– Сьогодні вночі. Капітан, заперечив:

– Уночі може піти дощ або щось зміниться. Бобрьонок осудливо подивився на нього: