Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

Згадаємо дещо про князя Михайла Вишневецького, який жив у кінці XV — на початку XVI ст. Вперше він згадується у 1490 році, коли записався як «князь на Вишневці та Збаражі». Будучи прямим нащадком роду Галицьких-Острозьких, Михайло Васильович Вишневецький у 1500–1507 роках, коли його (двоюрідний) брат Костянтин Іванович Острозький — Великий руський князь — перебував у московитів у полоні, заміщав того на посаді брацлавського намісника (і не тільки на тій посаді). Він особисто згадується у знаменитій поемі невідомого автора «Про побиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го». Ось слова з поеми:

«Із Литви князь Костянтин три тисячі добрих

Мужніх воїнів привів, битися готових.

Князь Михайло з Вишнівця був при нім з синами

Й князь Андрій із Збаража, котрі над військами

Теж могли гетьманувать, але Костянтина

Визнано було всіма гетьманом єдиним…»

Із цих слів давньої поеми випливає два надзвичайно важливих висновки. Якщо врахувати, що князь Костянтин Іванович Острозький (Галицький) був Великим руським князем, а гетьмана Русько-Литовської держави у ті часи могли призначати тільки із двох осіб — чи то Литовського, чи то Руського гетьмана, то значить:

Перше. Князівські роди Вишневецьких (Михайло) та Збаразьких (Андрій) були одного князівського роду з Острозькими, бо «могли гетьманувати». У ті часи, щоб «гетьманувати» в Русько-Литовському князівстві, насамперед треба було мати вище князівське походження (рід Галицьких).

Друге. Як бачимо, ніяких чвар між руськими (українськими) князями за першість не існувало. Всі визнавали «Костянтина гетьманом єдиним». Хочу зазначити, що саме таку ситуацію ми спостерігаємо і за часів Данила Галицького, і Василька Волинського, і за часів князювання Андрія і Лева II, і в пізніші часи. Думку про князівські українські чвари нам завжди нав’язували польські та московські шовіністи.

«Цікаво, що магнати не соромилися тісного зв’язку з козаками та й самі себе так звали. Йосип Верещинський у своєму поетичному творі «Побудка», виданому у Вільно в 1584 році, свідчить про козацтво як про значну мілітарну силу, а князя Вишневецького (Байду) зве «козаком бойовим», що не раз бив татар. Згадує і Претвича, старосту барського. Зрештою, спілка між козацтвом та українським вищим шляхетством не протривала довго, цьому посприяло не тільки те, що поляки з ксьондзами таки зуміли зденаціоналізувати шляхетство, а й унутрішні суперечності між аристократією та козаками (які переважно влаштовували поляки. — В.Б.). Здається, край цій спілці поклало повстання Криштофа Косинського (вважають, що він був поляк родом), яке історики часто зображають як антипольське, хоч це була війна цілком внутрішня, міжусобна, про що й написав поему «Про Острозьку війну під П’яткою» Симон Пекалід (1600)… Автор недаремно вияснює тут генеалогію князів Острозьких — для того, щоб показати, проти кого повстав К. Косинський. Короткий виклад української історії подає таке: пращуром нашим був Рус (до речі, оригінальна гіпотеза). Потім Кий побудував на Дніпрі фортецю, тоді були князями Рюрик, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав, від яких і походять Острозькі. Отже, повстання проти Острозьких подається як повстання проти віковічних володарів Русі, через що похід Косинського (поляка проти русича на землях Русі. — В.Б.) зветься грабіжницьким…» [233, с. 25–26].

Сьогодні необхідно переглянути з державницької точки зору повстання К. Косинського і визнати, що Симон Пекалід ще у 1600 році мав рацію, коли засуджував той заколот. Валерій Шевчук з цього приводу у своїй праці написав однозначно:

«Ми звикли вважати всі повстання соціальних низів прогресивними і справедливими, і я також свого часу писав, що автор «Острозької війни» не зміг «зрозуміти глибинних причин антифеодальних повстань… Коли ж подивитися на порушені проблеми з точки зору української державотворчості, то мусимо признати рацію Симона Пекаліда в осуді повстання К. Косинського, бо воно не було національно-визвольне, а національно-розкладове й фатальне за своїми наслідками, фактично зруйнувало міжкласову солідарність нації вже на початку відбудови власної держави, оту моральну погодженість та згоду української аристократії та шляхти зі своїм народом, козацтвом зокрема… Польща миттю вбила клин, як це тепер намагається вчинити Росія…» [234, с. 27].

«Польський клин» — то сполячення та винищення православного роду князів Острозьких, який припинився 1608 року, через 15 років після розгрому бунту К. Косинського (1593-й).

«Польсько-український поет Мартин Пашковський у книзі «Україна, татарами терзана», 1608 року (видання. — В.Б.) подає такий лемент — чи не перший — і риторично запитує: де поділися оборонці України Баратинські, Вишневецький Дмитро, «козак милий», Претвич, Рожинські, Збаразькі, «інші українські сили»? «Дім де Острозьких, — запитує поет, — до бою готовий?» Виняткова виходила річ: коли українське шляхетство почало ставати поляками (католичилось. — В.Б.), то й Україна значною мірою почала ставати безборонна… І автор закликає, до речі, польською мовою: «Славний народе сарматського спадку, гада страшного не бійся нападку! О дорогії і милії діти, русьтесь (тобто українізуйтеся. — В.Ш.), бо мати одна є на світі» [233, с. 28].

Як бачимо, і поляку Мартину Пашковському припекло. Він уже закликає українців українізуватись, а наші українські православні роди, які ще збереглися, — стати на захист батьківської землі.

Одночасно з Мартином Пашковським цю тему порушував і Мелетій Смотрицький в своєму «Треносі» (1609). Послухаємо:

«…священики мої посліпли, пастирі поніміли, старці мої подуріли, молодики мої здичіли, дочки мої в розпусту вдалися». По тому йде докладне перечислення української аристократії, яка відійшла від свого народу та віри — близько п’ятдесяти найзначніших родів, сила це величезна» [233, с. 29].

Слід зазначити, що католицька церква на цьому не зупинялась. У 1636 році невідомий автор під криптонімом М.Н. (заховався, бо на нього чекала смерть) надрукував поему «Про нещасну пригоду, про лихо й мордування острозьких міщан», де розповів, як вихрещена у католицьку віру Анна-Алоїза Острозька «безцеремонно врізалася своїм кортежем у великодній похід міщан на замковому мості, після чого почалося збурення міщан-острожан, і це закінчилося жорстокою над ними розправою (влади. — В.Б.) [233, с. 31].

Зазначимо, що саме ця «святоша й бузувірка перехрестила на католицизм кості свого батька Олександра». Послухаємо одну із сучасних легенд Острога (скорочений варіант):

«Привид Анни-Алоїзи Ходкевич, уродженої кн(яжни) Острозької…

Коли у Великодню п’ятницю 1636 року заснуло стомлене працею місто, на Замковій горі біля входу в княжу усипальницю, що містилась під Богоявленським собором, зібрався гурт людей, серед якого була одна-єдина жінка і декілька монахів-єзуїтів. Решту становили прихожани місцевого костьолу. За наказом жінки, а нею була острозька дідичка — княгиня Анна-Алоїза