Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський
Не може бути жодного сумніву, що спротив полякам міг очолювати тільки господар тієї землі — князь-русич. За католицьким родом литовського князя Федора Корибута подільський вільний православний люд ніколи б не пішов.
Тим більше, що маємо цілком достовірні польські джерела, які стверджують, що з 1411 до 1430 року Подільська земля належала князям Гедігольду — Василеві Красному Острозькому, князю Петрові Монтигердовичу — Петрові Острозькому та Іванові Довгірду — Іванові Острозькому.
Автор пропонує дослідити питання — хто ж очолював спротив полякам на Поділлі впродовж 1430–1440 років: чи то литвин Федір Несвизький зі своїм родом Корибутовичів, чи то український князь Федір Острозький (Галицький) зі своїм руським родом?
Ось як у праці Юхима Сіцінського «Поділля під владою Литви», 2009 року перевидання, розповідають про Федора Несвизького та його рід Корибутовичів:
«Корибут — Дмитро Ольгердович (бл. 1358/1359 — після 1404) — князь Новгород-Сіверський, князь Чернігівський. Син великого князя литовського Ольгерда і Уляни Тверської. Проводив незалежну політику, довгий час не визнавав влади свого брата Ягайла, лише у 1386 р. присягнув йому на вірність, однак діяв самостійно до 1393 р. Був також князем Збаразьким, брацлавським і вінницьким (хоча титулів двох останніх у XIV столітті не існувало. — В.Б.). Його дружиною була дочка князя Олега Рязанського Анастасія. Мав трьох синів (Жигимонт, Федір (Федько Несвіцький), Іван), та двох дочок (Олена, Марія)…
Федір (Федько) Несвизький (Несвіцький) (пом. 1.09.1435 або 1442 р.) — князь кременецький (1432–1435). подільський (1432–1434), несвіцький (1435 — бл. 1442), син Корибута — Дмитра Ольгердовича. У війні Свидригайла з Польщею підтримав першого. Незадоволення політичним курсом литовського правителя спричинило до того, що у вересні 1434 р. Федір перейшов на бік новообраного польського короля Владислава (син Ягайла), за що отримав у пожиттєве володіння Брацлав, Вінницю, Соколець, Хмільник, Кременець і Збараж. Проте невдовзі замирився із Свидригайлом і брав участь у битві під Вількомиром (Побайском) 1 вересня 1435 р.
За одними даними, загинув у битві, за іншими — потрапив у полон і пробув в ув’язненні до загибелі Сигізмунда Кейстутовича…» [151, с. 139–140].
Автор хотів би звернути увагу читачів на той факт, що польські хроністи і московські дяки (історики) ще з давніх часів, певно, на всяк випадок, зафіксували у Великих Литовських князів багато дітей, особливо по чоловічій лінії. Так, у князя Гедиміна зафіксовано 8 (вісім) синів, в Ольгерда — 12 (дванадцять) синів, в той час як у Великих Руських князів на ту пору (кінець ХІІІ-го — XIV століття) історики фіксують:
у Юрія Галицького (1262–1308) — троє синів,
Андрія Галицького (1286–1323) — немає синів,
Лев II Галицький (1287–1323) — немає синів,
Данило Острозький (1323–1376) — (За М. Максимовичем, 1866 рік) — троє синів.
Надзвичайно цікава і дивна ситуація. Пояснення цієї головоломки в історичній науці немає. Хотілося б зазначити й таке: Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) чітко зафіксувала, що після 1239 року Чернігівське князівство перестало існувати.
«В 1239 Чернигов был взят и сожжен монголо-татарами. Вскоре Черниговское к(няжество) перестало существовать…» [25, т. 29, с. 87].
Ще цікавіше далі. За тією ж Великою Радянською Енциклопедією (трете видання), «Во 2-й пол(овине) 14–15 вв. Новгород-Северский был одним из уделов Великого княжества Литовского» [25, т. 23, с. 157].
В історичних джерелах немає жодної згадки про існування у ті століття будь-якого Чернігівського князівства.
Проте є згадка між 1323–1340 роками про «велике місто Сівер», яке саме в ті роки належало до «Львівського королівства» згідно із «Книгою знань про всі королівства…».
Коли історики ведуть мову про чернігівських князів XIV–XV століть, вони свідомо додають до історичної науки «доважки брехні».
Звернімо увагу: одночасно з «Сівером», за «Книгою знань…», до «Львівського королівства» належали «Київ і Пінськ». Треба думати, що й проміжні землі між наведеними «великими містами» Сівером, Пінськом та Києвом у 1323–1340 роках належали до володінь Великого Галицько-Волинського князя Дмитра Юрійовича Галицького. Тому не виникає сумніву, що Чернігів, якщо він у ті роки існував як поселення, теж належав до «Львівського королівства». Отож, управлявся князями Галицькими.
Не варто сьогодні визначати, якому саме князю із роду Галицьких належало як уділ у XІV–XV століттях «велике місто Сівер» та як звати того князя. Князівський рід Данила Галицького був надзвичайно потужним. У князя Дмитра Юрійовича з дружиною за багато років спільного життя, зрозуміло, був не один син Данило. Та й у князя «Данила з Острога» було, як мінімум, п’ятеро синів.
Ми зовсім не говоримо про їх долю. Свідомо замовчуємо. Москва звеліла. Та колись з цим треба покінчити.
Що цікаво, другим сином «Данила з Острога» був Дмитро, який прожив на світі не менше 50 (п’ятдесяти) років, і саме в ті часи, коли топтав ряст так званий «Корибут — Дмитро Ольгердович». Про дітей та рід цього українського (руського) князя в історії практично немає жодного слова. Таких князів та княгинь можемо згадати не один десяток.
Отак писалась українська історія.
Досі у ній не все гаразд — забагато ворожих «доважків брехні».
Та повернімося до князівського роду Галицьких (Острозьких). Якщо ми визначилися із п’ятим сином князя Федора — Василем Красним (Гедігольдом), що він десь 1390 року народження, і батькові (Федорові Даниловичу) на той час виповнилося 30 (тридцять) років, то третій син Федір, певно, був на 3–5 літ старшим і народився 1385–1386 року. Тобто у 1421-му йому було 35 літ, що зайвий раз свідчить про можливе навчання братів Федора та Василя у 1398–1405 роках у Карловому (Празькому) університеті. Обидва князі були відомі західній правлячій еліті задовго до Констанцького Собору 1414–1418 року.
Певно, князь Федір (Данилович) ще з молодих років готував сина Федора до воєнної кар’єри, а сина Василя — до дипломатичної. І хоча московська влада в XIX столітті табуювала імена десятків українських князів, зокрема князя Федора (Федоровича), однак про князя Василя Красного дещо прорвалося на світ. Так перший ректор Київського університету професор Михайло Максимович у своїх «Письмах о князях Острожских к графине А.Д. Блудовой» зазначав:
«Сыновей у Федора Даниловича было два, Василий и Даниил. Первый из них у современников прозывался Василием Красным. В то время, как достославный отец его отражал войсковые нападки Поляков на Русския земли государства Литовского, Василий Красный противодействовал дипломатическим притязаниям Польши на целое государство Литовское, которыя в ХV-м веке усилились чрезмерно, взамен притупившегося оружия. На этом дипломатическом поприще и прославился он ещё 1431 года, в Вильне, при избрании Свидригайла, и в переговорах, при осаде Луцка. Спустя
