Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

«В історичній літературі є два описи способу життя «гунів»: Амміана та Пріска. Вони прямо протилежні за змістом. В Амміана це опис справжніх кочовиків, у Пріска — осілого землеробського народу. Кому ми повинні більше вірити, першому чи другому? До того ж… в опис життя кочовиків Амміан вкрапив елементи, належні народу осілому. Виходячи з того, що він тих гунів ніколи не бачив, а Пріск кілька тижнів знаходився в їхньому середовищі й побував навіть у столиці, вірити треба останньому. Але офіційні дослідники, описуючи побут гунів, ігнорують саме Пріска й користуються матеріалом Амміана» [142, с. 21].

А далі харківський професор, проаналізувавши особисті свідчення секретаря Візантійського посольства до гунського царя Аттіли (Гатила), вказав, що кожен компонент його дослідження є суто українським. Дослідив він ось такі незаперечні фактори гунського народу:

— Мова «гунів».

— Гунські (українські) імена оточення царя Гатила.

— Походження загальних «гунських» слів (страва, вар, мед, кам).

— Побут та звичаї «гунів».

— Одяг, поселення, житло.

— Продукти харчування.

— Транспорт, торгівля.

— Прийом гостей.

— Князівський бенкет.

— Звичаї, поховання Гатила.

— Методи ведення війни.

— Каталаунська битва.

— Озброєння тощо.

Абсолютно все вищеназване було давньоукраїнським. Відсилаю всіх охочих переконатись у цьому до праць Анатолія Миколайовича Кіндратенка.

Наприкінці зазначу: вивчивши всі існуючі на сьогоднішній день давні джерела, професор зробив досить багато цікавих висновків. Наведемо з них такі:

1. «Розгром готів антами, поразки римлян та візантійців від «варварів» (головним чином українців, германців та аланів) стали початком виникнення в кінці IV — на початку V століть на теренах Руси-України нової етнокультурної та соціально-економічної спільноти, яка врешті-решт була лише наслідком попереднього військово-політичного об’єднання і у якій всі племена пізніше виступають уже під ім’ям склавенів — антів. Римлянам вона відома як імперія гунів, а арабам — як потужна держава Валінану» [143, с. 66].

2. «Що ж стосується українських професійних істориків, то їм не треба бути адвокатами московського імперіалізму, щоб не виглядати хуторянськими невігласами і щоб із них не сміявся увесь світ» [142, с. 161].

Зазначимо: шановний професор, доктор фізико-математичних наук Анатолій Миколайович Кіндратенко не є професійним істориком. Він змушений був взятися за вирішення історичних питань нашого народу, позаяк бачив «хуторянську» безпорадність своїх колег — фахових істориків.

Отак ми пов’язали давно розірвані факти української історії.

Звичайно, праця «Історія міст і сіл Української РСР» писалася під пильним наглядом московських зверхників. Тому в ній не могло бути й згадки про заснування сучасного міста Одеси українським князем Василем Красним. Що зрозуміло. Дуже цікавою у праці є згадка про «великий замок» «на терені Кочибея», та про те, що «залишки його зберігалися до середини ХVІІІ століття». Хоча московити і в цьому реченні збрехали, бо слід було написати правду: «Залишки його зберігалися до приходу в Кочибей московитів, в кінці ХVІІІ століття».

Тільки у 1791 році, за Ясським миром, «Хаджибей вошёл в состав России» [25, т. 18, с. 300].

І тільки «В 1795 Хаджибей переименован в Одессу» [25, т. 18, с. 300].

Звертаю увагу шановних читачів, що місто і фортеця Качебіїв, засноване 1421 року українським князем Василем Красним Галицьким (Острозьким), стояло під своїм іменем 374 роки (1421—1795).

Катерина II люто ненавиділа запорізьких козаків і взагалі українців. Тому всі поселення, засновані князем Василем Красним 1421 року (і раніше) звеліла зруйнувати вщент. Чого не робили навіть турки, які володіли цим краєм із 1484 до 1791-го. Саме тому «Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область» згадала, що «залишки замку зберігалися до середини XVIII століття». Хоча ті «залишки» існували до 1795 року. Але то вже інше питання.

Така ж доля спіткала фортецю Чорний Град, яку теж знесли до останнього каменя та почали будувати під іменем Овідіополь.

Звертаю увагу: то були давні українські міста, які тільки перейменовували.

Не пощастило фортецям Караул та Маяк. Їх після руйнування не відбудовували.

А от селище Балабки і руйнувати не стали. Село було побудоване на степовій прісноводній річці Балабка для забезпечення міст і фортець якісною прісною водою та продовольчими матеріалами.

Турки, після завоювання тих наших земель, залишили селу його давні функції, однак перейменували (також і річку) на свій лад: Барабой. Отож, коли уже московити 1791 року поневолили згаданий край, то турецьких назв міняти не стали. Вони їх влаштовували, бо не несли давніх згадок про старі українські поселення.

Згадаємо також зародження українського козацтва. Саме поселенці та їхні нащадки, яких український князь Василь Красний поселив уздовж Дністра від Кам’янця на річці Смотрич до далекої фортеці Качебіїв, наприкінці XV століття стали засновниками українського козацтва подальших часів. І цьому є свідчення в історії. Послухаємо: «Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця 15 ст. Польський хроніст М. Бельський (середина 16 ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані зі своїми місцями» [146, с. 250].

Так стверджує Мала Енциклопедія «Українське козацтво» — академічне видання, до редакційної колегії якого входило вісім докторів історичних наук та кілька інших науковців. Подобається нам чи ні, та перша писемна згадка про українських козаків припадає на 1489 рік і стосується Подільської землі. А позаяк усіма тими козацькими поселеннями ще з 1421 року опікувався український князь Василь Красний Галицький (Острозький), багато з яких сам і заснував, то зрозуміло, що перші козаки з’явилися на Поділлі і датою їхньої появи слід уважати 1421 рік. Хоча, звичайно, ознаки українського козацтва, як явища, знаходимо в середовищі українців на півдні нашої держави значно раніше.

Як повідомляє та ж Мала Енциклопедія «Українське козацтво»: «У словнику половецької мови (1303) це слово (козак. — В.Б.) трактувалося як «страж, конвоїр». Такі козаки займалися охоронною службою в прикордонних місцевостях., охороняли купецькі каравани… Слово «козак» в українського народу набуло значення особисто вільної, мужньої та хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України і оборонця православної віри» [146, с. 250].

Саме такими людьми й були 12 тисяч поселенців. А ще не менше вільних людей залишив український князь Василь Красний Галицький (Острозький) у прикордонних поселеннях уздовж Дністра від Кам’янця (Подільського) до Качебіїва (Одеси).

Так у 1421 році на українській землі з’явилися перші козаки.

І, наостанок, невелике пояснення щодо дій українського князя Василя Красного у 1421 році. Під тиском Папського престолу, на прохання візантійського імператора Мануїла II, англійський король Генріх V погодився після Констанцького Собору 1414–1418 років очолити Хрестовий похід католицької Європи проти Османської імперії, яка на той рік (1421) переживала тяжку смуту після смерті Султана Магомета І. Візантійський імператор 1402 року особисто