Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський
Українські джерела свідчать: була повністю розгромлена польська армія. Напасники втратили тільки вбитими та втопленими близько 12-ти тисяч людей. Хоча, звичайно, польський хроніст Длугош, який перший розповів про ту битву, польської поразки не визнавав. Але то вже інше питання. Вони ж досі нашу визвольну війну Богдана Хмельницького не визнають, а називають її бунтом і смутою. Імперська пиха не дозволяє! Зазначимо: проти поляків на боротьбу піднявся весь православний український народ. Тобто ми маємо повне право заявити, що українці (русичі) Поділля, виступивши зі своїми князями проти поляків 1430 року, ніяким чином не пов’язували себе ні з поляками, ні з литовцями, ні з будь-ким іншим. Вони чітко визначали себе, як окремий етнос, як окремий народ, що мав своїх князів-поводирів та свою релігію. І цю істину сучасним українським історикам слід чітко засвоїти. Бо давній подільський історик Юхим Сіцінський засвідчив і таке:
Ще в 1431 році «Поляки двинули частину свого війська з-під Кременця на Поділля…
По дорозі вони немилосердно опустошали все, що попадалося під руки. Лютовання Поляків підняло проти них селян Брацлавщини. Вони напали на Поляків і положили на місці до двадцяти знатних шляхтичів. Польському війську не удалося навіть дійти до Брацлава» [151, с. 110].
«1433 р. під Кам’янцем (князь. — В.Б.) Федір… знову розгромив польські війська, які очолював Кам’янецький староста Федір (Теодор) Бучацький (і навіть взяв того в полон. — В.Б.). У березні-квітні 1434 р. він (князь Федір. — В.Б.) знищив частину польського війська біля м. Цварко (Cwarsko) на Поділлі» [52, с. 102].
Підбуривши та залучивши на свій бік католицьку Литву, польський король Ягайло, по суті, розділив Велике Литовсько-Руське князівство на дві частини: нового Великого князя Сигізмунда підтримали Литва та Польща, а «На стороні Свидригайла зосталися Русько-Українські землі та Білоруські — Полоцьк, Вітебськ; Сіверщина, Київщина, Волинь та Східне Поділля».
Усе Велике князівство Литовсько-Руське розділилося на два ворожих табори.
«Литва посадиша великого князя Жигимонта Кестутовича на великое княжение на Вильни и на Троцех, а князи рустии и бояре посадиша князя Швитригайла на великое княженье Руское», — каже русько-литовський літописець» [151, с. 112–113].
За свідченням все того ж Юхима Сіцінського та сучасних істориків, «Свидригайло (Швитригайло; православне ім’я — Олександр, католицьке — Болеслав; бл. 1370 — 10.02.1452) — князь новгород-сіверський, великий князь Литовський (1430–32). У 1432–1440 рр. — великий князь Руський… вів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського (-Руського. — В.Б.).
Зазнавши поразки, Свидригайло у 1440 р. присягнув на вірність польському королю Казимиру Ягеллончику, за що отримав у пожиттєве володіння Волинську землю» [151, с. 138].
Звертаємо увагу читачів, що серед руських князів у ті часи існував термін — «Великий Руський князь», і то був не пустий звук. Великий Руський князь вважався другою за посадою людиною у Великому Литовсько-Руському князівстві, що, як ми писали раніше, засвідчив посол двох європейських королів Гілльбер де Ланноа. І такою людиною у ті роки був князь Федір (Острозький). Саме він та його син Федір очолювали спротив полякам і їх литовським католицьким сателітам, повівши за собою у 1430–1435 роках українських князів, бояр (шляхту) та простих людей-воїнів. І всякі шовіністичні вигадки про Федора Несвизького та інших Федорів, які немовби очолювали боротьбу проти поляків, а пізніше втекли за кордон, — є звичайними «доважками брехні» знаних уже нам псевдодрузів.
Розуміючи, що боротьба набирає затяжного характеру і невідомо, як вона закінчиться, то й цього разу на допомогу католицькому Польському королівству прийшов Папа Римський. Він змусив перейти на бік Польщі Тевтонський орден, який до того завжди підтримував Свидригайла та Волощину.
«Восени 1435 р(оку) під Вількомиром (м. Укмерге у Литві) відбулася генеральна битва. Війська Сигізмунда були підсилені польськими загонами… Свидригайло зазнав повного розгрому. У битві загинуло 13 українсько-білоруських князів, 42 потрапили в полон. Свидригайлові вдалося врятуватися втечею. На початку 1436 р. його тимчасовою столицею став Київ. Протягом кількох років Київщина, Чернігово-Сіверщина і Волинь не визнавали владу Сигізмунда» [148, с. 130].
Як бачимо, полководцем Свидригайло був нікчемним. І хоча йому вдалося втекти з Литви до Києва, та в полон потрапило 42 князі, серед них Федір Федорович Острозький та Василь Красний.
На ті роки помер польський король Ягайло й до влади прийшов його син — юний Владислав III (1434–1444), який продовжував підтримувати Сигізмунда. А Сигізмунд, згідно із білорусько-литовською хронікою Биховця, задумав учинити «злой умысл»: зібрати шляхту на загально-земський сейм і «на том сейме всю шляхту выкоренити». Сигізмунд розіслав по всіх підвладних йому землях грамоти, закликаючи «княжат и панят и всю шляхту» прибути до Вільна для розв’язання нагальних загальнодержавних проблем.
Однак віленський воєвода Довгірд (ми вже зазначали, що то був Іван. — В.Б.) і троцький воєвода Лелюша, «доведавшися достоверно, яко тот сейм положен на пагубу всего рожаю шляхецкого и их самых», замірилися покласти край звірствам Сигізмунда (літописець порівнює його з біблійним уособленням зла — царем Іродом). їхнім спільником став волинський князь Олександр Чорторийський; було вирішено вбити Сигізмунда, захопити Вільно й Троки та «держати их на князя Свидригайла». До змови залучили й «дворянина, родом киянина, на имя Скобейка», що його М. Стрийковський називає конюшим великого князя. Скобейко мав відвезти до Трок оброчне сіно; тож змовники вдалися до «троянського» маневру, сховавши у 300 возах своїх озброєних слуг.
Скобейко та Чорторийський в’їхали до Трок 20 березня 1440 р., У вербну неділю, коли син Сигізмунда, Михайлушко, «вышел из града до костёла», а сам князь слухав обідню у своїй «ложниці» в одній із замкових веж… Князь Чорторийський «вымовил ему все его злые вчинки» й викрив його кривавий задум; він же виголосив вирок: «Что если был наготовил князям и панам, и всем нам пити, то ты теперь пей один». Безпосереднім убивцею Сигізмунда літопис називає Скобейка, котрий, за браком зброї, скористався «вилами в камине, что огонь поправуют…» [44, с. 234–235].
Відлуння про вбивство злого князя-деспота ще у XVI столітті знаходимо у литовських народних піснях, де згадується «як у Литві вбили Сигізмунда «хоробрі руські князі».
Слід мати на увазі, що майже всіх полонених руських (українських) князів із тих сорока двох, захоплених під Вількомиром, Сигізмунд продовжував утримувати в своїх казематах. Певно, збирався вирішити їхню долю одночасно з новими арештантами. Послухаємо:
«(Князь. — В.Б.) Федір… брав участь у битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. За одними даними, загинув у битві, за іншими, потрапив у полон і пробув в ув’язненні до
