Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

Читачів прошу не дивуватися зміні викладу історичних подій. Наводячи нові незаперечні історичні факти, які цілковито замовчували або приховували імперські історики, ми тим самим змінюємо доказову базу, з якої і робимо нові висновки.

Щоби читачі сприймали матеріал, автор подає його частинами, постійно ускладнюючи. Хоча іноді й сам буває ошелешений тими фактами, які відкриваються перед ним.

Тому не дивуймося, що 1323 року престол Великого Галицько-Волинського князівства посів правнук Данила Галицького князь Дмитро.

Все відбулося закономірно, відповідно до законів тих часів.

Розуміючи, що Велике Галицько-Волинське князівство є головною перешкодою на шляху поширення католицизму на схід, Папський престол «назбирав» коаліцію із Польщі, Священної Римської імперії, Тевтонського ордену, Угорщини тощо, підсилив її лицарями зі всієї Європи та кинув цю «воєнну машину» 1349 року проти Великого Галицько-Волинського князівства. А для приховування агресії вигадали Великого князя Болеслава (Юрія II), його отруєння та литовського князя Любарта.

Зазнавши потужного удару із заходу, князь Дмитро Галицький змушений був перенести столицю Великого князівства на схід. Нею до смерті князя Дмитра був Луцьк. Свого сина-спадкоємця Данила II Галицького Великий князь поселив в Острозі ще 1340 року.

Причиною такого рішення став постійний тиск католицького престолу на Великого князя та його рід.

Звичайно, в таких умовах Великий князь Дмитро в союзі з Гедиміном, а пізніше — з Ольгердом, бути першим не міг.

Розуміючи, що потужний союз Литви з Руссю католики здолати не зможуть, а тут ще й розгорілося протистояння Пап з французькими королями, так званий «Авіньйонський полон пап» (1309–1377 роки) та Столітня війна між Англією і Францією (1337–1453 роки), католицький Папський престол паралельно вчинив тиск на Литву та її князів. Спочатку вони змусили прийняти католицьку віру Гедиміна, потім — Ольгерда. Після смерті Великого Литовсько-Руського князя Ольгерда (1377) вони пообіцяли новому Великому князю Ягайлу польську корону та польські землі, якщо той прийме католицьку віру сам та охрестить в ту віру литовський народ. Так відбулася Кревська унія 1385 року … «соглашение о династич(еском) союзе между Великим княжеством Литовским и Польшей, по к(ото)рому литов(ский) вел(икий) князь Ягайло, вступив в брак с польск(ой) королевой Ядвигой, провозглашался польск(им) королём… Ягайло с братьями обязался принять католичество вместе со всеми подданными, присоединить к Польше земли Вел(икого) княжества Литовского и способствовать возвращению утраченных Польшей земель» [25, т. 13, с. 359].

Після прийняття Кревської унії (1385 рік) більшість литвинів були вихрещені у католицьку віру, що насамперед спричинило занепад православної релігії — вона почала втрачати в державі вплив та базу для поширення. Папський престол завдав по Русі та її князях найсильнішого удару, якого вона не зазнавала до того часу. Але головне полягало навіть не в цьому. Важливо те, що руські князі, навіть бажаючи, не могли вчинити достойної відповіді. Як пам’ятаємо, Великий Галицько-Волинський князь Дмитро Галицький 1383 року помер. Ще раніше, за свідченням української історії, десь у 1376 році, загинув його старший син — «Данило з Острога, князь Холмський».

І хоча цілком достовірно відомо, що у «Данила з Острога» було багато дітей, щонайменше четверо синів і дві доньки, та, ймовірно, уже з часів Великого князя Ольгерда всі рішення про спадок у державі затверджувалися Великим князем. Тому, чекаючи на спадщину діда Дмитра, діти «Данила з Острога» не могли думати про достойну відповідь Папському престолу. На мою думку, жоден з них не збирався протистояти «далекоглядному» польському єпископату.

Тільки присягнувши на вірність новому польському католицькому королю Ягайлові, син «Данила з Острога» — Федір почав отримувати грамоти короля, одночасно й Великого Литовсько-Руського князя Ягайла, на дідову спадщину в 1386 та 1390 роках.

Українські історики передачу земель князю Федору, так званому Острозькому, пояснюють звичайним свавіллям Ягайла. Хоча подібного самодурства польського короля історія України у ті часи більше не знає. Король мав право забрати земельні володіння у свого підданого тільки за тяжкі провини перед короною та державою; крім того, таке рішення обов’язково мав затвердити сейм держави.

Ось як пояснюють сучасні українські історики передачу земель від роду литовського князя Любарта Гедиміновича князеві Федору Острозькому:

«Волинський князь Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів — Федора,.. Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступає як одноосібний спадкоємець Любарта. Ймовірно, його становище було послаблене якоюсь кризою, яка запанувала на Волині. Причиною могла стати пошесть, котра, заразом, спричинила загибель його братів (як хитро перемикається наша увага із законності передачі спадку на смерть братів. Отак і пояснюються «доважки брехні». — В.Б.). Як би там не було, невдовзі король Владислав-Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім, він виводить з-під його влади найвизначнішого з-поміж васалів — князя Федора Острозького.

Потім він відбирає у Федора Любартовича осереддя його володінь — Луцьк, передаючи його в управу тому-таки Федору Острозькому. Згодом син Любарта втрачає й решту батьківських земель — натомість Острозькі швидко ідуть угору. Походження цього князівського роду й досі не з’ясовано» [44, с. 188–189].

Більшу нісенітницю придумати важко. Мені здається, український історик те розумів, тому й підкинув нам останнє речення наведеної цитати.

Абсолютно все у наведеному тексті суперечить законам і практиці як Польщі, так і Великого Литовського князівства, врешті-решт, елементарній логіці. Тому не будемо зайвий раз відволікатися на спростування чергових «доважків брехні».

Сам факт порушення королем Ягайлом, згідно із цією цитатою, усіх писаних і неписаних законів держави, миттєве зникнення литовського роду князя Любарта та цілковита передача земельних володінь у руки руського князя Федора, що належав до звідкілясь виниклого князівського роду, — є прямим доказом фальшування історії.

Настав час українським історикам порозумітися на таких речах.

Пропоную зафіксувати діяльність князів Дмитра Галицького та його сина Данила II Галицького впродовж 1323–1383 років, що пов’язана з достовірними історичними джерелами.

Отож — Дмитро Галицький (1301–1383), син Юрія Львовича Галицького та Варвари — другої дружини цього князя. Про те, що у згаданого державця було дві дружини, свідчать додатки до Літопису Руського професора Леоніда Махновця.

Ім’я матері князя Дмитра встановлено згідно із «Поминальником Києво-Печерської лаври», написаним особисто Костянтином Острозьким 1530 року. Самі князі Острозькі вели свій родовід від Данила Галицького, що насамперед свідчить про відповідальність князівського роду за країну.

Черговість дружин встановлена нашим дослідженням, за яким Варвара була другою жоною, а згадка про доньку тверського князя Ярослава Ярославовича, як першу дружину Юрія, — є звичайним «доважком брехні». Особа князя Ярослава Ярославовича є вигадкою московської історичної науки.

Йдемо далі. Дмитро Галицький зайняв Великокнязівський престол Галицько-Волинської держави після