Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Драгоманов уважав, що посягання Польщі на українські землі було нещастям для обох народів. Щодо України, то для з’ясування її охоти чи неохоти належати до Польщі не треба ніяких плебісцитів. Досить таких кривавих “плебісцитів” було в українській історії: великі козацькі війни 17 стол.; участь українців у розділах Польщі (малоросійські політики в Петербурзі зверху та повстанці-гайдамаки в терені знизу), однодушна ворожа постава населення до польських спроб у 1830–1831 і 1863 роках. Польська небезпека є тяжкою колодою для нормального розвитку українців, бо стає спонукою до стихійних москвофільських і цареславних настроїв. Щодо поляків, то їхня розпачлива й в дальшій перспективі зовсім безвиглядна реставраційна політика веде до марнотратства найкращих людських сил. Марнотратство полягає не в тому, що є жертви (без них жодна боротьба не можлива), але в тому, що в даному випадку жертви принесені для зовсім фантастичного і навіть шкідливого “ідеалу”.
Розв’язка польського питання уявлялася Драгоманову в тому, щоб покінчити з фантомом історичної Польщі та змусити поляків задовольнятися реальною, себто етнічною Польщею. У цих границях Польща має право на вільний національний розвиток та, якщо захоче, на самостійність. А втім є сумнівне, чи поляки, замість такої малої і з природи речей слабої власної державности не воліли б погодитися на якусь ширшу східноєвропейську федерацію; але це дальше питання, що його мусять вирішити самі поляки. Лишається ще справа польських меншостей на схід від суцільної польської території. Їм прислуговує право на культурну автономію. Ці польські меншості на українських, білоруських і литовських землях, диспонуючи поважними кадрами освічених, талановитих людей, могли б надзвичайно прислужитися справі свободи й поступу, відряджуючи бодай частину своїх сил для визвольної діяльності серед автохтонного населення.
Такі думки Драгоманова про один фронт українських зовнішніх взаємин.
Другий фронт — це південний, чорноморський. У нинішній свідомості українця він посідає відносно мале місце, Не так було в давнину, коли відношення до південних сусідів, Візантії, Болгарії, пізніше Туреччини, також до різних степових народів, безперечно, стояло в центрі уваги. Історично-етнографічні студії Драгоманова добре йому тут стали в пригоді. Він бачив, наскільки грізною була татарсько-турецька небезпека в минулому. Знищення Кримської орди та залюднення за нецілих сто років велетенської смуги степових просторів від Дунаю до Кубані являє собою для майбутности України діло вирішального значення. Однак питання цим ще остаточно не розв’язане. Тільки центр ваги українських інтересів переноситься тепер далі на південь, до чорноморських і балканських країн. Подрібно розглядаючи цей комплекс питань у своїх писаннях, виступає Драгоманов як попередник пізніших на один-два покоління українських геополітичних концепцій (“чорноморська доктрина” Юрія Липи).
Назагал не досить відомо, що київська Стара Громада, що до її провідників належав Драгоманов, у свій час живо цікавилася т. зв. “східнім питанням”. Коли з 1875 року загострювалися на Балканах конфлікти між османською владою та тубільним населенням, Україна перша між усіма частинами Російської імперії дала почин до збіркової акції на користь слов’янських повстанців та до висилки добровольців. Українські гуртки сильно втягнулися до цього діла. Члени Громад брали активну участь у київському та одеському допомогових комітетах, а Стара Громада (провідна клітина українського руху) видавала пропагандивні брошури та вислала була до Београда, крім значніших грошових пожертв, агента для зв’язку з місцевими сербськими колами та для агітації серед добровольців з Росії. Декілька молодих українських діячів побувало тоді на Балканах.
Драгоманов був чи не головною пружиною, що штовхала політику Старої Громади в цьому напрямі. Однак мотиви були в нього не зовсім ті самі, що в більшості його товаришів з Громади. Для них справа здавалася важливою з тієї ж причини, що й для всієї поступової Росії, яка захоплювалася тоді Східнім питанням: вони надіялися, що зовнішня війна доведе до змін у внутрішньому правлінні Росії. Один приятель писав тоді Драгоманову, що треба сподіватися, що добровольці Балканської війни відіграють у розвитку Росії ту саму ролю, яку французькі учасники американської визвольної війни згодом відіграли у Французькій революції.
Поділяючи цю загальну настанову ліберальної інтелігенції, Драгоманов все-таки добачав у східньому питанні перш за все специфічно українські національні цілі. Драгоманов стверджував, як етнограф, тісну мовну й побутову спорідненість між українцями та балканськими слов’янами. Крім неї, існувала також, на його думку, далекосяжна спільність політичних інтересів. Добро України вимагало відкриття чорноморських проток, Босфору й Дарданелів, цієї найважливішої української дороги в світ. Крім цього, Україні потрібні, як партнери для господарського й культурного обороту, заможні й квітучі сусіди; тим часом балканські землі перетворюються під нездарним османським пануванням на пустелю. Вигнання турків з Европи — це український національний постулят. Отже, тут існує деяка збіжність між українськими інтересами та офіційною російською політикою, яка теж вибирається “визволяти слов’ян”. Але збіжність тільки тимчасова, бо остаточні цілі зовсім протилежні. Росія думає про те, як турецьку адміністрацію замінити петербурзькою, їй уже ввижаються на Балканах губернії — болгарська, сербська і т. д. Велика частина публіцистики Драгоманова довкола східнього питання присвячена безпощадній критиці російської політики в цій справі. Він демаскує нахабність “визволителів”, які збираються верховодити в чужій хаті; він показує, як за офіційною фразою про “братів” криється зарозуміле невігластво й погорда царської бюрократії й вояччини до самобутности малих націй. Всупереч намаганням російського імперіалізму, українська програма у балканському питанні; не заміна одного чужого панування іншим, але справжнє визволення, утворення системи незалежних національних держав, які в майбутньому могли б бути добрими партнерами вільної України. І навпаки, серед балканських народів поки що дуже поширене русофільство, частинно викликане гіпнозою, що йде від блиску й моці великодержавности, частинно розрахунками на російську допомогу проти Туреччини. Але могутній протектор може легко перемінитися на господаря й поневолювача. Драгоманов вірив, що з часом і балканські народи переконаються, що добросусідські взаємини й безпеку від півночі забезпечить їм тільки вільна Україна.
Нарешті, третій — найважливіший — зовнішній фронт України, російський. Як ми вже сказали попередньо, добу приналежности України до Росії вважав Драгоманов “пропащим часом”, що тяжко і фатально заважив на соціяльному і культурному розвитку народу. Однак, з другого боку, прилучення України до Росії не було випадком. Чому з усіх калейдоскопних змін у політиці гетьмана Богдана саме московський союз виявився тривалим? Чому саме широкі народні маси схилялися в 17–18 стол. до московської орієнтації?
Відповідь Драгоманова на цю проблему вдумлива й оригінальна. Два великі національні завдання стояли перед українцями в середню, козацьку добу історії: відпір польській загрозі від заходу та відвоювання степів на півдні. Обидва ці завдання були направду всенародні, себто
