Демократія - Кондоліза Райс
Епілог
Вони звертатимуться до Америки
«Чи воно того варте?» — студент на моєму курсі з закордонної політики США запитав неохоче, але чітко. Він мав на увазі війни в Афганістані та Іраку, і відповісти на це питання було непросто. Стільки було кривавих і коштовних офір! Ми повалили запеклих і небезпечних диктаторів, які загрожували нашій безпеці. Без режимів «Талібану» і Саддама Хусейна світ став кращим. Ліквідувавши загрози безпеці, ми почали ширше трактувати захист свободи в тих країнах і на Близькому Сході. Це була боротьба, і задовільного завершення поки не видно.
Випробування і злигодні Іраку, Афганістану, Лівії зробили нас нетерплячими до людей, що прагнуть привілеїв, якими ми тішимося. Ми почали асоціювати демократизацію з насильством і нестабільністю. Військова сила — не найкращий спосіб творення демократичних можливостей. Я в таке ніколи не вірила й не повірю. Проте це не означає, що Америка може відступити в підтримці демократичних змін іншими способами. Мені шкода, що у випадку Іраку та Афганістану цю ідею не було викладено зрозуміло.
Демократичні інститути — найкраща надія людства, зокрема Близького Сходу. Стабільність, забезпечена тиранією, — фальшива. Це нерівна оборудка, в якій один виграє за рахунок іншого. Коли люди не можуть мирно поміняти своїх правителів, єдиний вихід — революція. Реформа краща, і варто робити все, що може заохотити чи наполягти на зміні.
Підтримка демократії має моральний і практичний аспекти. З історії ми знаємо, що демократії не воюють одна з одною. «Демократичний мир» можна побачити. Ніхто нині не шкодує, що після Другої світової війни США допомогли побудувати демократичні Німеччину та Японію. Обидві були агресорами проти сусідів, і не існувало гарантії, що ситуація не повториться. В обох бракувало досвіду демократії, і потрібен був час, щоб нові інститути вкоренилися. Але ми були напохваті, і тепер вони допомагають створювати підвалини міжнародного миру та процвітання.
Ніхто сьогодні не сумнівається, що поширення демократії в Латинській Америці, Африці та Азії й поява вільних країн у Східній Європі — це добре для світу. За даними «Фрідом гауз», 2016 року 145 зі 195 країн були вільними або «частково вільними». Це вже привід для святкування, хоча траплялися й невдачі, і повернення до старого.
Добре, що стільки країн поважають свої народи й надають їм право вибору у своїх справах. Ще краще те, що ці країни переважно мирні: Японія не нападає на сусідів, віддаючи перевагу участі в міжнародних організаціях. Нині Токіо — один із найбільших ініціаторів допомоги іншим країнам. Бразилія не надає притулок терористам, Гана не рекрутує дітей до війська, Південна Корея не підтримує торгівлю людьми. Ці та інші демократичні держави вірять у міжнародну систему на основі верховенства права і підтримують її.
США справді зацікавлені в примноженні таких держав. Підтримка демократії успішна й рентабельна. Запитайте людей, скільки ми витрачаємо на закордонну допомогу, і у відповідь почуєте дуже завищені дані. За останнім опитуванням, пересічний респондент гадає, що це 26 % федерального бюджету[144]. А насправді менше 1 % (тобто близько 35 млрд доларів на рік). З цього близько половини йде на покращення урядування й підтримку борців за свободу.
Нам асистували ефективні й результативні організації, як-от Національний фонд на підтримку демократії, створений 1983 року президентом Роналдом Рейґаном. Він складається з чотирьох центрів, які проводять двопартійну експертизу поборників демократії в усьому світі. Американський центр міжнародної солідарності робітників пов'язаний із робітничими рухами на кшталт тих, що відіграли ключову роль у Польщі й Тунісі. Міжнародний центр приватного підприємництва працює з бізнес-спільнотами, які бувають противагою урядам в автократичних країнах і тих, що демократизуються. Національний демократичний інститут і Міжнародний республіканський інститут репрезентують дві наші найбільші політичні партії в роботі з громадянами усього світу, навчаючи їх, як створювати партії й проводити кампанії. У нас є чимало інших неурядових організацій, що підключаються до моніторингу виборів і навчання правозахисників, парламентарів, журналістів тощо, які захищають у своїх країнах свободу. Ці заходи дають змогу підтримувати прибічників релігійної та політичної свободи в країнах, де досі правлять тирани.
Якщо демократія в усьому світі перебуває в занепаді, нам слід її підбадьорити. Хоча я й підозрюю: зловісні застереження щодо її майбутнього частково породжуються невиправданими очікуваннями, а поступ демократії буде лінійним — прямою лінією прогресу. Натомість на цьому шляху є злети й падіння.
Але загальну тенденцію варто вітати. Ще кілька десятиріч тому Східна Європа перебувала за залізною завісою, і свобода здавалася віддаленою перспективою. Домінантною формою урядування в Латинській Америці була військова хунта. Кілька багатопартійних систем було в Африці на південь від Сахари. І майже ніхто — ні вчені, ні лідери, ані народ у регіоні — не говорив про демократію на Близькому Сході.
І тоді як Росія, Туреччина та Єгипет нас розчаровують, Чилі, Ліберія й Туніс надихають. Ми можемо визнати, що на місці кожного ув'язненого дисидента в Китаї чи Ірані з'являються ті, хто попри все хоче піднести свій голос.
Надання голосу безголосим — моральна основа країни США, що спирається на ідею: свобода людини — джерело її гідності й поступу. Це істина — і для нас, і для них.
«Америко, нехай твої слова не розбігаються із ділом»
Наприкінці 1940-х суддя Вотіз Вейринґ висловив різку окрему думку у справі про право голосу в Південній Кароліні. Його хвилювали наслідки вироку для правовідносин удома і для морального позиціювання Америки у світі. «Якщо наша країна стає на чолі демократичного процесу й намагається показати світу, що американський уряд і американський спосіб життя найсправедливіші й найкращі з усіх існуючих, то час оцінити стан справ у країні», — сказав він.
Сьогодні оцінка стану справ у країні виявляє потворну правду. У американців є криза довіри до власної демократії — до того, хто ми, і до того, що ми цінуємо.
«Ми — народ» — не ексклюзивний концепт.
