Демократія - Кондоліза Райс
Розділ 10
«Демократія — це найгірше... за винятком усієї решти»
Ці слова Черчилля слушні й сьогодні. І люди, хоч які вони бідні та ізольовані, здається, це усвідомлюють. «Афробарометр» — науково-дослідна організація, яка вивчає стосунки на африканському континенті, зокрема в кількох найбідніших у світі державах. Упродовж десятиріч вона фіксувала глибоке розуміння людьми засад демократії й непомильне бажання жити в умовах свободи.
Але зрозуміло, що демократії мають проблеми скрізь. Молоді демократії щосили намагаються задовольнити хоча б елементарні потреби народу. У сучасному світі миттєвого інформування та швидких рішень зрілі демократії прагнуть урядувати ефективно. І в обох випадках люди (незалежно від того, чи кілька сторіч вони жили за умов свободи, чи лише кілька років) висловлюють незадоволеність своїми лідерами й не вірять у наявні інститути. У цьому й проявляється геніальність слів Черчилля. Демократія була недосконалою спочатку й такою залишиться. Але люди все одно тягнуться до неї: лише вона дає їм гідність, якщо їхні правителі питатимуться в них згоди. Альтернативи немає.
При всіх своїх вадах демократія — справа необхідна й вартісна. Це тяжка праця, що супроводжується суперечностями й компромісами і яка, сподіваємося, спричинить щось краще. Її успіхи й невдачі слід розглядати в ширшому історичному контексті, а не тільки в залежності від заголовків у свіжій пресі.
Я сама це бачила під час зустрічі з лідерами Боснії-Герцеговини 2005 року. Країна з'явилася на руїнах Югославії внаслідок подальшого жорсткого конфлікту. Коли війна скінчилася, держава поділилася на три етнорелігійні групи, що не довіряли одна одній і не хотіли жити разом. Відповідь: три президенти, по одному на кожну групу.
Мені пояснили: «Якщо звертаєтеся до однієї групи, обов'язково звертайтеся і до решти, але не разом, а поодинці». Пригадую, мені усе це здавалося трохи смішним, проте якось воно працює. Країна досі накульгує, в ній немає об'єднаного парламенту. Вкрай потрібна конституційна реформа, а тим часом люди живуть за цією неприродною і складною формулою урядування. Урок полягає в тому, що в екстремальних випадках доводиться працювати з тим, що є, тулячи докупи недосконалі компроміси, аби країна і її народ могли прожити ще один день у боротьбі.
І справді, вчитися працювати з недосконалим — спільна тема розглянутих нами випадків. Конструювання демократії — копітка справа. Звичайно, в пристойних спільнотах має відбуватися постійний поступ у боротьбі з корупцією, насильством та нерівністю. Демократичні уряди і їхні народи повинні долати їх енергійно й рішуче. Зручно мислити процес побудови демократії як сходження крутими сходами: підіймайтеся, зупиніться, якщо треба зібратися, знову йдіть угору. Підкреслюючи попередню думку, скажу, що демократичні перетворення не передбачають негайного успіху або неуспіху. Це радше неспинна робота.
Урок перший: працюйте з тим, що є
Демократичні інститути створюються не у вакуумі. Спочатку ми ідентифікували чотири інституційні ландшафти: тоталітарний колапс, який залишає інституційну пустку; тоталітарний занепад, що залишає попередні інститути; авторитарні режими й боротьба за важливий політичний простір; квазідемократичні режими з крихкими й уразливими інститутами. В усіх варіантах є свої проблеми, але наші приклади демонструють, що треба враховувати особливості наявної організації.
Найважчі ситуації виникають за краху тоталітарних режимів, бо культ особи проникає в усі аспекти життя — totalitario, безсмертне слово Муссоліні — в безплідному ландшафті.
Але навіть у цьому випадку треба оцінити те, що є, аби не починати все заново. Ми бачили, що нездатність Америки зрозуміти інституційний ландшафт Іраку призвела до витрат додаткового часу на стабілізацію країни. Суніти мали свої інститути — племена, армію, — але їх недооцінили після падіння Саддама. Інакша стратегія могла б забезпечити хоч якісь підвалини для зруйнованої держави, а також зменшити насильство. Проте панацеєю це не було б. Повоєнна історія Афганістану — гарна ілюстрація такої тези.
Під час підготовки до війни та в умовах її наслідків США разом із союзниками докладали спеціальних зусиль, щоб будувати на основі наявних інститутів. Військові дії провадили мілітарні загони воєначальників з півночі й півдня країни. Американський внесок був незначним — ВПС і спецпризначенці. На відомих світлинах американські вояки у XXI сторіччі підтримують чоловіків на віслюках — атож, саме на віслюках.
Того дня нарада РНБ була бурхливою. Відбувалася вона через два тижні після нападів 9/11, коли наші військові й розвідка були ще не готові воювати із «Талібаном». Президент розхвилювався; він був стурбований тим, що «Аль-Каїда» могла вчинити ще один напад зі свого прихистку в Афганістані. «Чому ми не готові?» — розчаровано запитав він. Слово взяв Джордж Тенет. «Північний альянс [переважно таджицька й узбецька міліція, що протистояли „Талібану“] каже, що росіяни не надали обіцяне спорядження», — сказав він. Президент звернувся до мене: «Зараз же йдіть і зв'яжіться з Сєргєєм Івановим [російським міністром оборони] та з'ясуйте, чому вони не виконали свої зобов'язання».
Я відразу пішла з наради й подзвонила Сєргєю. «Знаю, Конді, — сказав він, — але важко знайти віслюків».
«Віслюків», — повторила я.
«Так. У високих горах пересуваються на них», — пояснив він.
З часом із нашою допомогою чоловіки на віслюках виграли війну з «Талібаном», вигнали з країни «Аль-Каїду». Лідери тих міліцейських загонів стали першими очільниками країни. Хамід Карзай зі своїми людьми очолив південь. Абдул Рашид Достум, Ісмаїл Хан та інші члени Північного альянсу очолили північ і захід. Через три роки Карзай стане президентом, Хан — владним губернатором провінції Герат. А Достум приїде до мене в Білий дім як заступник міністра оборони.
До мого кабінету ввійшов ставний чоловік, якому явно заважали його піджак і краватка. Я ще подумала: Цей чоловік ніколи не вдягав костюма. Достум докладав усіх зусиль, щоб найкраще виконати свою роль, розповідав про потреби Національної армії Афганістану й навчання збройних сил. Але, як і інші воєначальники, він був
