Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів

12. Руководство по справедливому судопроизводсту. Второе издание. Amnesty International. Amnesty International publications. United Kingtom. 2014. 254 c.

13. Постановление Европейского Суда по правам человека по делу «Моисеев против России» от 09.10.2008. — П. 222, 223. URL: https://roseurosud.org/r/st-7/postanovlenie-espch-moiseev-protiv-rossii.

14. Case Natunen v. Finland. Judgment of the European Court of Human Rights, 31.03.2009. P. 43 (Application no. 21022/04). URL: http://hudoc.echr.coe.int/ eng#{«appno»:[«21022/04»]}.

15. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006 р. № 3477-IV. // Відомості Верховної Ради України. 2006. № 30. Ст. 260. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3477-15.

16. Pішення Конституційного суду України від 18.01.2012 р. № 1-рп/2012 справа № 1. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/ show/v001p710-12.

17. Ухвала слідчого судді Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 23.08.2017 р. (Справа № 396/1331/17). URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/68581255.

18. Гловюк І.В. Ознайомлення з матеріалами досудового розслідування до його завершення та недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування / І.В. Гловюк, С.В. Андрусенко. Південноукраїнський правничий часопис. 2014. № 4. С. 239-243.

19. Ухвала слідчого судді Придніпровського районного суду міста Черкаси від 28 квітня 2017 р. у справі № 711/3192/17. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/66288477.

20. Ухвала слідчого судді Токмацького районного суду Запорізької області від 03.01.2018 р. (справа № 328/3466/17). URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/71413194.

21. Ухвала слідчого судді Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області від 04.12.2017 р., з матеріалами кримінального провадження № 12017040440001009. URL:.http://reyestr.court.gov.ua/Review/70913292

22. Ухвала слідчого судді Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 грудня 2017 р. (Справа № 711/11069/17). URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/71104081.

23. Ухвала судді Дубенського міськрайонного суду Рівненьської області від 14 грудня 2017 р. (Справа № 559/2699/17). URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/70979381.

24. Пономаренко Д.В. Місце відкриття матеріалів кримінального провадження.. URL: http://blog.liga.net/user/ponomarenko/ article/19625.aspx.

25. Гловюк І.В. Деякі питання дотримання права на захист у досудовому розслідуванні. Вісник кримінального судочинства. 2017. № 2. С. 33-39.

26. Аленін Ю.П. Особливості відкриття матеріалів іншій стороні за новим КПК України: здобутки та прорахунки. Юридичний вісник. 2013. № 4. С. 89-94.

27. Карпов Н.С. Деякі питання ознайомлення учасників кримінального процесу з матеріалами кримінального провадження. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 1. С. 243-248.

28. Макбрайд Дж. Зобов'язання прокуратури стосовно розкриття злочинів. Слово Національної школи суддів України. 2013. № 4 (5). С. 86-92.

29. Ковальчук С.О. Процесуальний порядок відкриття матеріалів кримінального провадження. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 2. С. 190-195.

30. Головко Л.В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. М.: Спарк, 1995. 130 с.

Луцюк П.С.,

доктор юридичних наук, заслужений юрист України, адвокат, член Вищої кваліфікаційної комісії суддів України

Цехан Д.М.,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри криміналістики Національного університету «Одеська юридична академія»

Однією з визначальних рис розвитку сучасної України є перманентне реформування правової системи та узгодження останньої із кращими міжнародними зразками. Закономірно, що початок такого реформування було закладено саме у сфері кримінального переслідування, яка є найбільш чутливою до порушень прав і свобод людини і громадянина. Ухвалення нового Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України) стало новою віхою в історії вітчизняного судочинства, значно змінивши традиційні та запровадивши нові інститути кримінальної процесуальної діяльності. Водночас необхідно констатувати, що, незважаючи на ухвалення нового законодавства та структурно-функціональну перебудову правоохоронних органів, правозастосовна практика стикається з низкою «традиційних» проблем, однією з яких залишається визнання недопустимими окремих доказів у кримінальному провадженні. Проблематику допустимості доказів ґрунтовно досліджували на монографічному рівні Н. М. Басай [1], І. Ю. Кайло [4], О. В. Литвин [7], О. С. Осетрова [9], В. В. Тютюник [12], А. В. Панова [10], І. Л. Чупрікова [14] та інші науковці.

Проте, зважаючи на суттєві недоліки в роботі правоохоронних органів, вона потребує постійної уваги в контексті систематизації помилок, допущених під час збирання доказів та вироблення шляхів їх усунення.

Відповідно до ст. 9 КПК України, однією із ключових засад здійснення кримінального провадження визначено законність, що додатково забезпечу-ється гарантією, визначеною в ч. 3 ст. 62 Конституції України, згідно з якою обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Безумовно, доказування є серцевиною кримінального процесу, а його законність і ефективність — наріжним каменем встановлення істини в кримінальному провадженні.

У теорії кримінального процесу категорія «допустимості доказів» тлумачиться як здатність доказу, з огляду на відповідність виявлення, фіксації, опису, пакування та вилучення відповідно до вимог кримінального процесуального закону, слугувати засобами доказування обставин, які мають значення для кримінального провадження. Зміст цієї ознаки доказу традиційно розглядають у площині таких аспектів: 1) належний суб'єкт проведення процесуальних дій; 2) передбачене законом джерело даних, які утворюють зміст доказу; 3) належна процесуальна дія, що застосовується для одержання доказів; 4) встановлені процесуальним законом порядок проведення процесуальної дії та форма фіксації її результатів [11]. Водночас необхідно зауважити, що категорія «недопустимість доказів» тривалий час залишалася предметом дискусій на шпальтах наукових видань, не маючи відповідного законодавчого закріплення, і лише з ухваленням чинного КПК України означена проблема знайшла законодавче врегулювання. Так, ст. 86 КПК України визначає, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий встановленим