Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

п. Філософія природи теж має своїм предметом загальне, але відрізняється від фізики формами, способами мислення, характером самого підходу до питання “Що таке природа?” Специфіку фізики не слід вбачати винятково в її емпіричному фундаменті. Якби фізика ґрунтувалася лише на сприйняттях, говорить Гегель, і сприйняття були б не чим іншим, як свідченням наших почуттів, то робота фізики полягала б лише в огляді, прослуховуванні, обнюхуванні і т. д. і тварини, таким чином, були б також фізиками. Насправді ж бачить, чує і т. д. “дух”, істота, що мислить. Отже, фізика є мислення природи, вірніше, розумове пізнання природи. Відмінності між філософією природи і фізикою випливають з послідовності їхніх ставлень до природи. Фізика на основі емпіричного дослідження накопичує й узагальнює матеріал щодо природи, який підхоплює філософія природи і переводить на мову поняття отримане нею від фізики “розсудково загальне”. Можна було б сказати і так: філософія природи має своєю задачею переклад розумового фізичного матеріалу в сукупність загальних визначень мислення, тобто категорій, що являють собою “алмазну сітку”, до якої ми вводимо будь-який матеріал і тільки цим робимо його зрозумілим.

Фізика споріднена філософії узагальнюючою діяльністю мислення. Мислячи предмети, ми перетворюємо їх у щось загальне, у щось суб'єктивне і “жива діяльність природи змовкає в тиші думки”, як фізичної, так і філософської. Теоретичне відношення до природи саме собою виводить фізику на проблеми сутності людського пізнання. Візьмемо, приміром, поняття природи. Чи породила його фізика? Напевно, ні, тому що тоді б воно не було для неї проблемою. Очевидно, поняття природи виникло за межами фізики і до усякої фізики як результат історичного розвитку пізнання і багатобічного відношення людини до навколишнього світу. Тому розглядати поняття природи як поняття - уже прерогатива філософії.

Поняття ж природи у всій своїй повноті цілком вміщає в себе зміст абсолютної ідеї, що являє собою єдину «алмазну сітку», сплетену з універсальних категорій. І тому стає зрозумілим, що для Гегеля природа й ідея є те саме, тільки в іншій формі - формі об'єктивного існування.

Тепер знову повернемося до питання: навіщо потрібна в системі Гегеля філософія природи? По-перше, для того, щоб з'ясувати і довести, що саме природа являє собою інший спосіб буття ідеї; а по-друге, з'ясувати, “яким чином природа є в самій собі процес становлення духом, процес зняття свого інобуття”[192].

“Філософія природи” складається з трьох розділів: механіки, фізики й органічної фізики. У механіці розглядається проблема простору й часу, матерії і руху. У центрі уваги тут суто кількісні процеси. Якісність матерія здобуває у фізиці. Якісні форми матерії - світло і “тіло індивідуальності”, яке пов'язано з чотирма стихіями: повітрям, вогнем, водою і землею. Гегель стоїть тут цілком на позиції давньогрецького натурфілософа Емпедокла. Позиція може бути цілком пробачливою, якщо візьмемо до уваги, що людина в практиці свого повсякденного буття аж ніяк не має справи з атомами й молекулами, а дихає повітрям, п'є воду, користується вогнем, засіває землю, тобто обертається у світі стихій. Хімічні абстракції (елементи) з'являються тоді, коли увага зосереджується на розпаді стихій. За розглядом суті хімічних процесів йде перехід до органічної природи, “від прози до поезії природи”.

У третьому розділі йдеться про три “царства”: мінеральне, рослинне і тваринне (або про геологічну природу, природу рослин і організм тварин). Живе є найбільш високим способом існування поняття в природі і утілюється воно, у підсумку, в конечне одиничне (індивід, рід, вид). Проте, форма одиничності неадекватна загальності ідеї і тому ця форма повинна бути знята. Так з'являється дух, свідомість, і ідея знаходить існування в самостійному суб'єкті, що і втілює загальність. Здійснюється перехід природи в дух. У цьому місці Гегель фактично уникає питання про походження людини.

9.6.3.3. Філософія духу

Третю частину гегелівської системи складає “Філософія духу” як наука про абсолютну ідею в її для-себе-бутті або, інакше, наука про абсолютну ідею, що самоусвідомлює себе. У дусі ідея повертається сама до себе і здійснюється тепер уже не як логічно конкретне, а як послідовне визначення себе через наявне пізнання, через діючий дух. Гегель не хотів би, щоб його зрозуміли так, начебто природа є щось абсолютно перше, а дух є дещо нею покладене, навпаки: “природа покладається духом, а дух є абсолютно перше”[193]. Дух сам породжує себе з тих передумов, які він собі створює: з логічної ідеї і зовнішньої природи, будучи однаковою мірою істиною і тої й іншої. Якщо десь Гегель і говорить про виходження духу з природи, то “це виходження варто розуміти не тілесно, а духовно - не як виходження по єству, а як розвиток поняття”[194].

Що ж таке дух? Гегель з різних сторін підходить до визначення й характеристики цього поняття. З одного боку, він є “дійсна ідея, що знає сама себе”. З іншого боку, дух характеризується ідеальністю, що виникає завдяки діяльності духу по переводу зовнішнього у внутрішнє. Це - своєрідна “асиміляція” природи духом. По-третє, сутністю духу є воля, тобто незалежність від чогось іншого, а не так, як у природі, де панує необхідність і випадковість, і тому усе, що належить природі, лежить позаду духу. І нарешті, дух, що мислить, є людиною. З формальної точки зору наявність духу фіксується появою “Я”, тобто людської самосвідомості.

Складається “Філософія духу” теж із трьох розділів: суб’єктивний дух, об’єктивний дух і абсолютний дух. Сфера суб’єктивного духу вивчається антропологією, феноменологією і психологією, їхніми предметами є душа, свідомість і дух (теоретичний, практичний і вільний). Психологічний погляд на дух стосується лише його форми. Змістовна сторона відноситься вже до об’єктивного духу,