Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля
Якщо хто-небудь зосередиться на такім уявленні про нескінченність, коли вона протилежна кінечності, то він одержить так звану “дурну нескінченність”, неістинну. Остання містить у собі протиріччя, оскільки передбачається, що є щось кінечне і є щось нескінченне, і обоє вони виступають як два окремих світи. Дійсна ж, істинна нескінченність пов’язана з кінечним. Наочним прикладом такої єдності Гегель називає коло, замкнуту геометричну фігуру, що не має ані початку, ані кінця. Цей образ дає можливість зрозуміти зміст наступної категорії - для-себе-буття, у якій відображається і конечність, і нескінченність буття. Для-себе-буття полягає у такому виході за свої межі, що воно нескінченно повертається до себе, напр., нескінченно співвідноситься тільки із собою.
Далі Гегель переходить до категорії кількості. Кількість є характеристика предмета, яка байдужа до його буття. Кількість не усуває буття предмета, але тільки до певної межі, досягши якої, предмет втрачає свою якість. Так поєднується кількість і якість; категорією, що виражає цю єдність, є міра. Міра вказує на кількісні межі, у яких предмет зберігає свою якість, своє буття як такий собі предмет. Це - своєрідний інтервал перебування предмета як певного предмета. Самі по собі кількісні зміни, скільки б вони не відбувалися, характеризуються поступовістю лише доти, доки не досягають границі міри, кінця інтервалу. Перехід же в нову якість здійснюється як стрибок, тобто поступовість припиняється. Тут Гегель зауважує, що чисто кількісний поступовий рух уперед припиняється абсолютно тільки з якісної сторони, коли відбувається стрибок у нову якість. Що ж стосується самих по собі подальших кількісних змін, то вони можуть і далі продовжуватися. Але і цього мало. Якісні зміни в тому самому носії чергуються в такому порядку, що створюють деяку “вузлову лінію відносин міри”. Те, що можна назвати носієм вузлової лінії відносин міри, приводить нас до думки про наявність деякого субстрату, як неусувної основи всіх змін, “певної матерії”. Так буття переходить у сутність.
Пізнання не обмежується фіксацією різноманіття наявного буття, воно припускає подальше поглиблення, коли буття розглядається як сутність. На етапі сутності немов зникають попередні визначення буття, але не зовсім. Визначення у сфері сутності мають іншу природу, ніж процес визначень у сфері буття. Сутність виступає першим запереченням буття на шляху до поняття, вона знаходиться між буттям і поняттям, складає їхню середину. Визначення сутності через ряд категорій чимось нагадують попередні (завдяки механізму зняття), але тут вони носять рефлективний характер, тобто як відображені в іншому, вторинні.
Сутність Гегель розглядав у трьох вимірах: спочатку як рефлексію в саму себе, потім як явище і, зрештою, як дійсність. У кожнім з названих вимірів думка рухається за допомогою багатьох важливих категорій, з приводу яких у природознавстві й історії філософії проходили жваві дискусії і мали місце серйозні розбіжності. Вкажемо на деякі з них.
Так першою категорією Гегель називає видимість. Видимість виникає, коли ми прагнемо розглядати безпосередність буття стосовно сутності. Безпосереднє буття речей ми вважаємо за ширму, що ховає сутність; і коли говорять: усі речі мають сутність, то цим хочуть сказати, що насправді вони не такі, якими нам здаються. Ця форма даності нам речей і є видимість. Наявність видимості дало, згідно Гегелю, привід для розвитку скептицизму, а також ідеалізму Лейбніца, Канта і Фіхте. Одні використовували у своєму вченні термін “феномен”, інші - “явище”, але це все - “видимість”. Видимість виникає в ситуації, коли сутність береться як щось безпосереднє (за аналогією з наявним буттям). Конструктивний хід категорій продовжується тоді, коли ми розглядаємо видимість сутності у самій собі, а це є рефлексія.
Серед понять, що визначають рефлектуючу сутність, Гегель розглядає тотожність, відмінність, протилежність, протиріччя. У розділі про підставу Гегель вводить такі категорії як “форма”, “зміст”, “матерія” і “умова”. Усі вони сприяють всебічному визначенню сутності. За наявності підстави й умови, здійснюються існування. Сутність у своєму існуванні є явище. Тут у Гегеля зустрічається одне цікаве висловлення: “все, що є, існує”. Воно наштовхує на важливість розрізнення речі й існування, подібно тому, як розрізняють щось і його буття.
Річ, як явище, є прояв сутності. У світі явищ виділяється істотне явище, що називається законом. Єдність сутності й існування дає наступну категорію - дійсність. Дійсність розглядається в таких її моментах, як можливість і необхідність. Дійсність - це не тільки здійснена можливість, а й реальні можливості подальшого розвитку. Від реальних можливостей Гегель відрізняє абстрактні, котрі не мають умов для перетворення в наявну дійсність. Розгляд такого моменту дійсності як необхідність йде поряд з випадковістю. Завершується вчення про сутність аналізом категорій причини і взаємодії, після чого здійснюється перехід до поняття.
Вчення про поняття складає третю й останню частину “Науки логіки”, її Гегель ще називає суб'єктивною логікою. Зіставляючи цю частину з попередніми, можна визначити поняття як “істину буття і сутності”. “Істина” тут має сенс єдності, оскільки буття і сутність по відношенню одне до одного і до самих себе давали однобічність. Сутність стосовно буття була його першим запереченням, поняття - друге заперечення, або заперечення попереднього заперечення. Поняття, про яке тут йдеться, слід відрізняти від поняття у звичайній логіці. Там воно розглядається як вихідна, найпростіша форма мислення, отримана в результаті діяльності думки, що абстрагує. У контексті “Науки логіки” поняття теж можна назвати абстрактним, якщо під конкретним розуміти лише почуттєво-конкретне, те, що безпосередньо сприймається. “Поняття як таке, - ще раз звертається Гегель до тямущості тих, хто вступив в область філософії, - не можна обмацати руками, і ми повинні взагалі залишити осторонь слух і зір, коли справа йде про поняття”[186]. Конкретність поняття науки логіки забезпечена тим, що воно містить у собі в якості “знятих” усі попередні визначення мислення. Від “буття” до “поняття” зростає потенціал конкретності мислення як багатства його визначень.
Діалектичний процес, що здійснюється
