Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

От ви тільки-но прочитали слово “зміст”, а, між іншим, у “Науці логіки” це слово, як цілком певна категорія, мало своє місце і свою черговість появи. Категорія змісту сама є моментом абсолютної ідеї і складовою частиною системи категорій логіки. І якими би іншими пояснювальними категоріями ми не формулювали свої запити до абсолютної ідеї, ми б щораз висловлювали ті чи інші її аспекти, моменти, нюанси, що уже зафіксовані логікою. Виходить, що абсолютна ідея містить у собі все багатство категоріальних засобів, упорядкованих в систему. Тобто за “змістом” вона є все те, що викладено Гегелем у “Науці логіки”. У вузькому значенні цього слова вона сама є окремою категорією, верхівкою системи, крапкою, що має проекцію на кожен елемент системи. Можна ще сказати, що абсолютна ідея є компактно вираженим зібранням змістів усіх попередніх категорій, своєрідний їхній компендіум, поняття всіх понять. Це цілісний плід у формі підігнаних один до одного листків і нехай тут наочним прикладом-образом послужить капустяна голівка. Роздягаючи її, відокремлюючи лист за листом, ми матимемо “в руках” рядок категорій, аж до найпершої, самої бідної (буття), прийдемо до початкової, майже порожньої крапки.

Створивши “Науку логіки”, Гегель виконав грандіозну роботу. Нехай по-своєму, але він спромігся упорядкувати всі понятійні пізнавальні засоби, що були вироблені в ході духовного розвитку європейських народів. Це була генеральна ревізія змістів понятійного інструментарію з наступною побудовою категорій у строгій субординації і координації. Гегель переконався, що накопичені за тривалий час змісти слів нагромаджуються один на інший, створюючи безладдя, різнопланові значення просвічуються через оболонку одного й того ж слова- поняття, перетинаються з такими ж значеннями інших слів- понять. Йому удалося навести тут певний порядок. “Вища задача логіки, - писав Гегель, - очистити категорії”. Для опису цього порядку треба було звернутися до спеціальної термінології, до мови власного винаходу, щоб не відбулося додаткової накладки змістів тих слів, що досліджуються, і тих слів, за допомогою яких проводиться дослідження. Ця специфічна мова і додає труднощі в розумінні “Науки логіки”. Часом і самому Гегелю не дістає службової термінології, і він звертається до слів-метафор, що можуть зовсім збити з пантелику читача. І все-таки тренований на гегелівських текстах читач швидко звикає до особливостей стилю великого філософа й одержує задоволення від глибини його думки, від “дисципліни свідомості”.

В абсолютній ідеї наука логіки осягла своє власне поняття. Однак ця ідея є ще тільки логічною ідеєю, вона перебуває у формі чистої думки. Говорячи інакше, чиста ідея пізнання замкнена в суб'єктивність і тому дослідження не довершене. Прийнятий Гегелем метод філософського дослідження вимагає зняття першої форми існування (суб'єктивності в даному випадку), заперечення її і тому логічна ідея прагне перейти у форму об'єктивності, у природу. Якщо ми поглянемо на останню сторінку “Науки логіки”, то прочитаємо там з цього приводу наступне: “Отже, перехід слід тут розуміти скоріше так, що ідея сама себе вільно відпускає, абсолютно впевнена в собі і перебуваюча всередині себе”[191]. Перехід абсолютної ідеї в природу завжди вважався найбільш темним місцем філософії Гегеля, багато хто вбачав тут чисту містику, чи суто “ідеалістичну” нісенітницю. Усі ці обвинувачення можна деякою мірою відкинути, якщо чітко визначитися, де - суть справи, а де - звичайна метафоричність. В усякому разі, не логіка переходить у природу і не “абсолютна ідея” прямує в природу, чи набуває вид природних явищ. Можна говорити тільки про уявний “перехід” логічної ідеї до природи; не стільки сама ідея, скільки наука про неї (тобто логіка) переходить, і, до того ж, не до природи, а до філософії природи.

“Філософія природи” складає другу частину гегелівської “Енциклопедії філософських наук”. Цей капітальний твір одержав, напевно, найбільше критичних зауважень, як від учених-натуралістів, так і від філософів. Як би не був Гегель обізнаний в успіхах природничих наук, він не міг охопити усі досягнення природознавства, дати їм належну оцінку і визначити напрямки розвитку. Навіть у той час “Філософія природи” не могла задовольнити таких учених, як, скажімо, В. Гумбольдт і К.-Ф. Гаус. Пізніше негативне ставлення до натурфілософських побудов Гегеля висловлювали Г. Гельмгольц, В. Гейзенберг і Б. Рассел. Причини такого ставлення були різні, почасти через невідповідність деяких суджень справжнім науковим фактам, почасти через протест проти спроб філософа привести в деяку систему природничонаукове знання. Сьогодні навряд чи було б доречно акцентувати увагу на деталях тих чи інших уявлень Гегеля про природні процеси, вони майже цілком відійшли в історію і можуть цікавити головним чином фахівців. Ми трохи зупинимося лише на філософському аспекті роботи Гегеля і з'ясуємо її місце в системі поглядів мислителя.

Не будемо забувати, що Гегель створював енциклопедію філософських наук і писав філософію природи, тобто сферою його наукової діяльності була філософія. Предметом же філософії є мислення, матеріалом для якого може бути все, що завгодно, будь-який напрямок людської діяльності. Філософія як наука про мислення може звести предметну орієнтацію мислення в три напрямки - мислення про процес мислення, мислення про природу і мислення про суспільство. Ці напрямки і дають нам три філософських науки: логіку, філософію природи і філософію духу. Передбачається, що на період формування зазначених наук вже існує “чисте знання”, досягнута достатня зрілість мислення в повному обсязі понятійного апарату, згорнутого в цілісність під назвою абсолютної ідеї. Відтепер резонно виникає питання: навіщо потрібна філософія природи як особлива наука? Якусь частину відповіді на це питання Гегель уже дав на останній сторінці “Науки логіки”. Додаткові пояснення він пропонує у вступі до “Філософії природи”.

Людина відноситься до природи подвійно: теоретично і практично. Останнє означає використання окремих продуктів природи (а не засвоєння природи як цілісності) для задоволення своїх (природних же) потреб безпосередньо, чи через виготовлення засобів. Теоретичне відношення до природи називається фізикою, яка прагне засобами мислення пізнати загальне в природі: закони, певні роди, класи і т.