Демократія - Кондоліза Райс
Дивлячись на довжелезні черги афганців, іракців, ліберійців, які чекали на голосування, я розуміла, що глибоко в душі вони вірили: колись таке голосування спрацює. До речі, я завжди ходила голосувати. Бо інакше це було б образою моїх предків, які виборювали це право майже сторіччя після емансипації.
Такий емоційний супровід «голосування» треба задовольнити. Це означає, що першу умову демократії виконано. Люди можуть обирати своїх лідерів і мирно їх міняти в разі потреби. І в майбутньому цей визвольний момент буде перекладено на мову інститутів та ефективного урядування. Можливості для демократії залишаються все-таки можливостями, і якщо їх належно не використовувати — вони зникнуть.
Більшість погодиться, що функціональна демократія краща за авторитарні постанови. Скептики казатимуть, що демократії зазнають невдачі, у той час як авторитарні режими задовольняють потреби людей. Для скептиків переваги демократії не очевидні, принаймні у найближчому майбутньому. Можливо, краще ефективно урядувати. А демократія зможе прийти пізніше.
На підтримку цього аргументу згадаймо приклад Сінгапуру й Китаю — однієї з найменших країн і найбільшої країни. Сінгапур — місто-держава з населенням близько 6 мільйонів, якою впродовж десятиріч залізною рукою правив Лі Куан Ю, «Батько країни». Він перетворив бідну на ресурси ділянку землі на квітучу державу. Сьогодні Сінгапур — вільніший, чистий і безпечний. Можна, звичайно, заперечити, що це крихітна держава й що Лі Куан Ю був просто мудрим чоловіком, який правив за іншого часу, коли демократичні цінності ще не поширилися світом.
Азійські тигри також віддавали перевагу правителям-тиранам, які модернізували їхні економіки, але вони є змішаними системами. Південній Кореї вдалося побудувати стабільну демократію. Хоча не було нічого доброго у правителях-військових, які 30 років очолювали країну. І південнокорейці пам'ятають це похмуре минуле.
Я була на інавгурації південнокорейського президента Лі Мьон Бака 2008 року. Церемонія стала підтвердженням демократії й увінчалася натхненним виконанням «Оди радості» з симфонії № 9 Бетховена. Проте ніщо так не пов'язувало минуле з цим тріумфальним моментом, як військовий парад. Південнокорейський президент стояв на подіумі, а військові підрозділи один за одним йому салютували. Я помітила, наскільки емоційно реагують люди поруч, особливо міністр закордонних справ, який сидів через кілька місць від мене. Південнокорейці знали, що вони утверджують демократію. Відтепер цивільні особи командуватимуть збройними силами, залишаючи в минулому час, коли жорстокі й репресивні військові правителі допомагали їм багатіти, але коштом втрати свободи й національної гідності.
Власне, більшості країн не вдалося знайти в собі мудрих і добрих автократів. Запитайте-но людей у Зімбабве або Венесуелі. Камбоджа і Лаос — і не демократичні, і не надто процвітають. Міф про авторитарного правителя, який реформує країну, робить її багатою, а тоді відходить убік — велика рідкість у реальності. Здебільшого, як-от Південна Корея, країна бореться, часто у запеклій битві, і лише тоді люди здобувають політичні права й насолоджуються економічним процвітанням. А було ж іще багато корумпованих тиранів, які взагалі не вміли урядувати.
Китай, звичайно, найочевидніший приклад авторитарного правління, яке забезпечило добробут. Китайські комуністи витягай сотні мільйонів людей зі злиднів, побудували блискучі міста, створили чудову інфраструктуру, запустили компанії світового рівня. У кожному разі країна мала ефективних лідерів, які були здатні реально щось зробити.
У певному розумінні Китай здійснив перехід — не до демократії, а від тоталітаризму до авторитаризму. Після революції Китай приміряв totalitario Муссоліні. В 1960-ті роки всі мали примірник «Червоної книжечки» Мао, скандували його гасла й носили такий, як у нього, зразковий стрій — і чоловіки, і жінки. Вибирати можна було тільки сірий або блакитний колір.
1982 року прибула перша група китайських учених за стенфордською програмою «Контроль озброєння і роззброєння». У ній була пані Чжоу, що її наукові зацікавлення трохи розмиті. Вона щодня з'являлася у стандартному піджаку кольору морської хвилі, але не вельми цікавилася інтелектуальними розмовами. Одного дня вона зайшла до мого кабінету і мовила, що напередодні ввечері бачила «Звіяні вітром». Вона сказала, що це чудове зображення того, як капіталісти гноблять чорних. Мені не хотілося вдаватися в розмови про рабство, і я просто запитала, чи її зацікавила тяжка доля чорних. «Не дуже», — сказала вона і пішла геть. Згодом ми довідалися, що пані Чжоу — політичний комісар, надісланий доглядати за групою. Вона була чудовим взірцем тоталітарного Китаю.
Через кілька років — у 1988-му — я вперше відвідала Китай. Барвистий одяг замінив піджаки Мао, й ніхто більше не згадував «Червону книжечку». Але наші відвідини опери засвідчили, що «червоне» мистецтво ще не вийшло з моди. Сюжет був про Великий похід і легендарну перемогу військ Мао над Гомінданом. Слів я не розуміла, навіть у перекладі, а от ідею збагнула: велич Комуністичної партії треба славити в усіх проявах життя.
Сьогодні відвідувач Китаю не побачить і сліду цих залишків totalitario: їх відкинули тридцять років тому, коли Ден Сяопін відкрив економіку капіталізмові. На найбільших бульварах можна побачити магазини «Шанель», «Армані», «Найк»; у них купують заможні китайці. Китайські піаністи й скрипалі є окрасою концертів у всьому світі; зрідка вони виконують китайську народну пісню, але переважно чарують вишуканою інтерпретацією Брамса або Бетховена. «Алібаба» і «Тенсент» належать до найвідоміших у світі компаній інтернет-бізнесу. Тим часом керівництву країни вдалося відкрити культурний і економічний простір та захистити свою монополію в політиці. Звичайно, залишається питанням, чи вдасться зберегти такий поділ.
З одного боку, остання реальна загроза владі партії загинула на майдані Тяньаньмень 1989 року. Рух студентів та інтелігенції — переважно молоді — був буквально розчавлений. Символічне зображення юнака перед танком і реміснича копія Статуї Свободи залишилися в минулому. Широкі чистки й арешти дали зрозуміти: політика — царина Комуністичної партії. Більше не переступайте цю лінію.
Відтоді режим не мав організованого спротиву. Партійне керівництво успішне, бо жорстко регулює два важливих аспекти. По-перше, його легітимність спирається на процвітання. Нині китайцям ведеться краще, аніж їхнім дідам та бабусям, навіть батькам. Але очікування зростають, і режим ними переймається. Якось Ху Цзіньтао сказав нам, що йому доводиться щороку створювати десять мільйонів робочих місць, аби надолужити міграцію з села до міста.
Друге джерело сили — нехіть населення до хаосу. Китайці добре пам'ятають жахи Культурної революції.
Якось увечері мене запросив на обід у Пекіні колишній міністр закордонних справ, із яким ми були колегами, коли я працювала в уряді. Поволі розмова перейшла від геополітики до особистих історій. Я розповіла про те, як росла у Бірмінгемі й про зміни в США, свідком яких стала. А він згадував про
